Анна Штефан,
науковий співробітник НДІ інтелектуальної власності АПрН України
Журнал “Теорія і практика інтелектуальної власності”, № 3, 2009

В цивільному судочинстві при розгляді будь-яких цивільних справ існує негласне правило: судді воло­діють знаннями в галузі права (від лат. іигиз сог ит Іе§аз — судді зна­ють закон) та знаннями загально­відомих фактів. З цих питань судді вправі самостійно будувати свої суд­ження. Для роз’яснення питань, що виникають в процесі розгляду цивільних справ щодо захисту авторсь­кого права і потребують спеціальних знань в галузі науки, мистецтва, техніки або ремесла (ч. 1 ст. 143 ЦПК), суд призначає експерта. Екс­пертами є особи, які мають спеціа­льні знання в галузі науки, мистец­тва, техніки або ремесла і залуча­ються судом до участі в цивільному процесі з метою з’ясування обста­вин, що мають значення для справи [1, с. 307].

Не заглиблюючись у дослідження природи, змісту та особливостей по­няття спеціальних знань, що може бути самостійним напрямком науко­вого дослідження, зазначимо, що спеціальні знання є такими в силу того, що вони не відомі широкому колу осіб, тобто не акумульовані в щоденному життєвому досвіді люди­ни, виходять за межі загальнодос­тупних знань та очевидних відомо­стей, а також не є правовими [2, с.16]. Об’єктивність та достовірність висновку експерта як судового дока­зу залежать в першу чергу від пра­вильного вибору особи, яку призна­чають експертом. Тому експерту пред’являються вимоги, що спрямо­вані на забезпечення високого на­укового рівня експертизи, в тому числі, вимоги щодо наявності в екс­перта знань із відповідної галузі на­уки і техніки.

Метою цієї статті є розкриття проблеми незалежності експерта при проведенні експертиз об’єктів авторського права, тому ми не буде­мо детально розглядати вимоги до компетенції експерта, його права та обов’язки, вимоги до форми й змісту судової експертизи, а зупинимося на конкретних питаннях, вирішення яких матиме велике значення для розвитку інституту судової експер­тизи об’єктів авторського права.

Чинним законодавством України взагалі не передбачене право на не­залежність та самостійність експер­та та не вирішене питання про мож­ливість певного контролю з боку су­ду над проведенням експертизи. В літературі з цього приводу зазна­чається, що експерт повинен бути вільним у виборі наукових поло­жень та методів дослідження, самостійно складати план дослідження та формулювати висновки, а суд здійснює контроль за законністю проведення дослідження і дотриман­ням експертом процесуальної форми при цьому та оцінці висновку екс­перта при розгляді справи [2, с. 43]. Будь-який інший контроль за прове­денням дослідження з боку суду не потрібен, крім того, він не може бу­ти повноцінним, адже у судді відсутні спеціальні знання, з огляду на потребу в застосуванні яких у справі призначена експертиза.

Труднощі проведення експертизи об’єктів авторського права зумов­лені багатьма чинниками: і тим, що авторське право в силу своєї спе­цифіки є надзвичайно складною га­луззю права, тому для проведення експертизи об’єктів авторського пра­ва експерт повинен мати не лише юридичну освіту, а й освіту в галузі інтелектуальної власності; і тим, що на сьогодні в Україні відсутні будь-які методики проведення експертиз об’єктів авторського права, що фак­тично надає експертові можливість при проведенні дослідження керува­тися будь-якими підходами, власни­ми внутрішніми переконаннями то­що. В результаті дослідження, що проводилося за відсутності рекомен­дацій та визначених законом мето­дик, викладені в судовій експертизі висновки можуть суперечити нор­мам чинного законодавства та прак­тиці його застосування.

Розглянемо, які прояви може ма­ти незалежність експерта при прове­денні експертизи, на прикладі вис­новку судової експертизи об’єктів інтелектуальної власності ¹ … від … листопада 2008 року (далі — екс­пертиза), призначеної у справі, що розглядалася Печерським районним судом м. Києва у 2007-2008 роках. Проведення експертизи було доручене експертові М., яка має вищу філологічну та юридичну освіти, ви­щу освіту у сфері інтелектуальної власності, відповідну кваліфікацію судового експерта (далі — експерт). Об’єктом дослідження експертизи став сценарій проведення автомобі­льної виставки, а питання, що були поставлені на вирішення експерти­зи, стосувалися того, чи відповідає об’єкт дослідження та його частини умовам правової охорони авторсь­ким правом.Почнемо з того, що в юридичній літературі були спроби дослідити, чи взагалі можна ставити перед екс­пертом питання про належність чи неналежність об’єкта дослідження до об’єктів авторського права. Як зазначають дослідники теорії судо­вих експертиз, це питання юридич­ного характеру, і тому воно повинно вирішуватися судом на підставі вис­новку експерта та інших матеріалів справи. Перед експертом можна по­ставити питання, творчий чи не-творчий характер мала робота авто­ра над спірним твором, а експерт по­винен чітко та зрозуміло відповісти саме на це питання [3, с. 79; 4, с.58-59]. В теорії цивільного процесуаль­ного права дана проблема на сьо­годні не вирішена. З одного боку, законом не встановлено жодних критеріїв чи підстав, за яких у спра­ві повинна бути призначена експер­тиза, що обґрунтовується допоміж­ною, а не доказовою функцією спе­ціаліста: потреба у призначенні експертного дослідження визнача­ється в кожному випадку окремо, виходячи з природи фактів, що під­лягають встановленню. Чинне зако­нодавство України в галузі інтелек­туальної власності не містить понят­тя твору: Закон України “Про авторське право і суміжні права” (далі — Закон) у ст. 8 та ЦК Ук­раїни у ст. 433 лише перераховують об’єкти авторського права та визна­чають ознаки правової охорони творів, тому можна допустити, що суд самостійно і не може визначити, чи належить об’єкт до творів, що охороняються авторським правом. З іншого боку, передбачені нормами чинного законодавства ознаки пра­вової охорони творів дають мож­ливість поставити перед експертом питання про наявність чи відсут­ність цих ознак в об’єкті, що дослід­жується, а суд на підставі висновку експерта та інших матеріалів справи сам зробить висновок про належ­ність досліджуваного об’єкта до тво­рів. Відповіді на це питання ні в за­коні, ні в положеннях науки немає, а практика розгляду цивільних справ про захист авторського права відосить вирішення таких питань до компетенції експерта.

Найпершою проблемою розгляду­ваної експертизи є вибір експертом юридичної літератури для проведен­ня дослідження. З одного боку, не­залежність експерта у виборі мето­дик, засобів та методів, наукових положень для проведення експерти­зи означає й вільний вибір експер­том тієї спеціальної літератури, яка необхідна для знаходження відпо­відей на поставлені перед експертом питання. І здається логічним, що експерт повинен вибирати ті підруч­ники, посібники та інші джерела спеціальної літератури, які відпо­відають і нормам чинного законо­давства, і стану розвитку науки та техніки. На практиці ж можливі й інші підходи експерта у виборі спеціальної літератури: у розгляду­ваній експертизі в переліку з 11 джерел зазначено 2 нормативно-пра­вові акти, 1 словник, 6 джерел в галузі авторського права радянського періоду (1956, 1957, 1963, 1965, 1972, 1988 років видання), 1 джере­ло з регулювання авторського права в Російській Федерації 1994 року видання та єдине українське джере­ло 1999 року видання.

Доцільність використання екс­пертом зазначеної юридичної літера­тури є сумнівною. Абсолютну біль­шість джерел становлять книги ра­дянського періоду, але ж правове регулювання авторського права за часів Радянського Союзу було від­мінним від правового регулювання авторського права в сучасних умо­вах України, тому важко погоди­тися з правомірністю використання таких джерел для підготовки екс­пертизи об’єктів інтелектуальної власності, створених в сучасний період. Джерело, яке стосується ре­гулювання авторського права в Ро­сійській Федерації, також не може використовуватися для підготовки правильного висновку судової екс­пертизи, оскільки, по-перше, чинне законодавство України не є ідентич­ним із законодавством Російської Федерації, по-друге, джерело видане у 1994 році, в той час, як з 1 січня 2008 року набрала чинності нова ре­дакція глави IV ЦК РФ, якою підхід до правового регулювання авторсь­кого права зокрема та інтелектуаль­ної власності в цілому змінено. Єди­не джерело українського походжен­ня (1999 року видання) також не можна було брати за основу для про­ведення експертизи, оскільки чинна редакція Закону була прийнята 11 липня 2001р. Найбільше посилань у тексті експертизи було здійснено на джерело 1972 року видання. Отже, експерт використовувала юридичну літературу, яка не могла допомогти знайти адекватні відповіді на поставлені перед експертом питання, оскільки жодне з джерел юридичної літератури на сьогодні не є актуаль­ним. Натомість, жоден із сучасних підручників, посібників, монографій з питань інтелектуальної власності експертом використаний не був.

Таким чином, обґрунтованою є потреба у нормативно-правовому за­кріпленні обмеження вибору судо­вим експертом спеціальної літерату­ри тими джерелами, які створені на основі норм чинного законодавства, а не законодавства минулого періо­ду, та відповідають сучасному рів­неві розвитку науки і техніки.

Другим проблемним моментом у експертизі, яка розглядається є ви­користання судовим експертом спе­ціальної термінології. Знову ж таки видається очевидним, що експерт при проведенні дослідження зобо­в’язаний використовувати ті термі­ни, які закріплені в тих чи інших галузях чинного законодавства Ук­раїни та відповідають рівневі сучас­ного розвитку відповідної галузі спеціальних знань. На противагу цьому, експертиза, яка розгляда­ється вирізняється численною тер­мінологічною некоректністю.

Так, наприклад, наведена в екс­пертизі класифікація на твори, що охороняються нормами авторського права, і твори, що не охороняються нормами авторського права, хоч і названа самим експертом “очевид­ною”, викликає вагання. По-перше, ні в сучасній юридичній літературі, ні в юридичній літературі радянсь­кого періоду така класифікація не застосовується, а натомість мова йде про об’єкти авторського права та об’єкти, що не охороняються (ст. 8, 10 Закону, ст. 433-434 ЦК України). По-друге, виникає сумнів щодо тлу­мачення експертом поняття “твір”, оскільки в експертизі “творами” на­звані об’єкти, які згідно із Законом не належать до творів: державні символи України, грошові знаки, розклади руху транспортних засобів тощо. Застосування експертом термінів “креативні твори” та “не-креативні твори” уявляється проб­лематичним — ні нормам закону, ні панівним положенням доктрини цивільного права такі терміни не відомі. У тексті експертизи неодно­разово зустрічаються терміни “юри­дично значущі елементи творів” та “юридично байдужі елементи тво­рів”, в той час як чинне законодав­ство України та доктрина цивільно­го права такими поняттями не опе­рують. Використання експертом термінів “внутрішня форма” та “зов­нішня форма” твору є помилковим, оскільки ні чинному законодавству України, ні доктрині цивільного права такі терміни не відомі. Засто­сований експертом термін “право-об’єктність твору” потребує з’ясу­вання, що означає цей термін, про­те, ні чинне законодавство України, ні власне експертиза відповіді на це питання не дає.

Терміни “елементи творів”, а та­кож класифікація їх на “юридично значущі елементи творів”, тобто “внутрішня форма” (образи) і “зов­нішня форма” (мова), та “юридично байдужі елементи творів” — тема, матеріал, сюжетне ядро, ідейний зміст — були запропоновані .Я. Іона-сом [5, с. 45-46]. Такий підхід не от­римав підтримки ні серед науковців радянського періоду, ні серед сучас­них дослідників проблем авторського права; нормами законодавства СРСР та чинного законодавства України ці терміни закріплені не були. Отже, жодних підстав оперувати такими термінами у експерта не було.

Термін “правооб’єктність твору” був також запропонований В.Я Іона-сом, який у вигляді зноски під основ­ним текстом зазначив, що термін “… об’єкт авторського права” має тут і надалі те ж значення, що і “предмет авторського права” (ст. 475 ЦК РСФСР), а термін “об’єкт” дозволяє побудувати поняття “правооб’єк-тність”, яке надалі відіграватиме важливу роль…” [5, с. 10]. Проте, ні законодавством Союзу РСР, ні зако­нодавством Української РСР, ні тим паче чинним законодавством Ук­раїни цей термін не закріплений; в юридичній літературі радянського періоду іншими вченими цей термін не використовувався; сучасна докт­рина цивільного права таким понят­тям не оперує, отже, застосування терміна “правооб’єктність твору” в експертизі є безпідставним.

Походження термінів “креативні твори” та “некреативні твори” нам знайти не вдалося, судячи з тексту експертизи, ці терміни вигадані са­мим експертом. Огляд абсолютної більшості термінів, що використову­валися для проведення експертизи, призводить до невтішного висновку: експертом був сприйнятий лише один з існуючих у науці радянсько­го цивільного права підходів, який не знайшов свого відображення ні в законодавстві радянського періоду, ні в нормах чинного законодавства України, не підтримувався радянсь­кими цивілістами та не підтри­мується представниками сучасної науки цивільного права. З нашої точки зору, використання в експер­тизі таких термінів є безумовно по­милковим, а з метою уникнення схожих ситуацій у майбутньому доцільно було б прямо зобов’язати експерта використовувати тільки ті терміни, які закріплені чинним законодавством України та положен­нями сучасної науки у відповідній галузі.

Третя проблема розглядуваної ек­спертизи пов’язана із безпосереднім дослідженням експертом питань, ви­несених на розгляд експертизи. Ви­ходячи з того, що експерт є абсо­лютно вільним у виборі наукових положень, на підставі яких робить­ся дослідження, експерт на власний розсуд визначила, які теорії, що існують в науці покласти в основу експертизи. У наведених нижче фрагментах експертизи ті терміни, які не передбачені чинним законо­давством України та не використо­вуються панівними положеннями доктрини цивільного права, нами взяті у лапки.

Досліджуючи, чи є сценарій об’єктом авторського права, експерт зазначила, що “елементами худож­нього твору”, які охороняються ав­торським правом, є “елементи його форми”: “внутрішньої (композиція твору, його структура, художні об­рази)” та “зовнішньої (мова, словар-ний склад, стиль мовлення тощо)”, а ознакою об’єкта авторського права є “творча самостійність”. Необхідно розрізняти “достоїнства” твору та його “правооб’єктність”. Ознаками, якими характеризуються об’єкти, що охороняються авторським пра­вом, є: об’єктивна форма виражен­ня; факт створення матеріалів внаслідок розумової діяльності лю­дини та творчий характер результа­ту такої діяльності; “новизна (сут­тєва новизна)”; оригінальність; “творча самостійність”.

Аналізуючи так звані “елементи внутрішньої форми”, експерт дій­шла висновку, що “структура” ма­теріалів не є оригінальною, оскільки її складові відображають стадії та комплекс заходів, що зазвичай не­обхідні для підготовки та проведен­ня виставкового заходу, тому такий “елемент внутрішньої форми”, як “структура”, не є оригінальним та “новим”. Розглядаючи так звані “елементи зовнішньої форми”, екс­перт зазначає, що використані вира­зи і терміни є сталими та загально­прийнятими для матеріалів подібно­го характеру, а сам об’єкт містить значні за обсягом запозичення з інших джерел, творча переробка яких відсутня, що дає підстави гово­рити про відсутність в об’єкті ознак “новизни”, оригінальності та “твор­чої самостійності” та зумовлює не­можливість віднесення його до об’єктів авторського права.

Ці твердження експерта, що ґру­нтуються на не існуючих у законі та науці положеннях і припущеннях, є не лише помилковими, а й такими, що суперечать нормам закону. Як­що слідувати логіці експерта, то майже будь-який твір літератури не можна віднести до об’єктів авторсь­кого права, оскільки абсолютна більшість творів літератури створені за допомогою загальновживаних слів та виразів. Зазначимо, зокрема, що закон не ставить взагалі ніяких вимог до структури та змісту твору, які чомусь дуже ретельно досліджу­валися експертом, не вимагає ство­рення літературного твору за допо­могою якихось спеціальних термінів тощо, а навпаки, охороняє твір не­залежно від його жанру, призначен­ня, обсягу і мети (ч. 2 ст. 8 Закону).

Вбачається, що, керуючись вимо­гами чинного законодавства, екс­перт при дослідженні того, чи мож­на віднести об’єкт дослідження до об’єктів авторського права, повинна була дослідити, чи відповідає нада­ний на експертизу сценарій ознакам

  • правової охорони творів, якими, ви­ходячи з положень ч. 2 ст. 433 ЦК України, є:
  • ознака творчого характеру тво­ру — автор твору, зібравши з різ­них джерел інформацію, проана­лізував, узагальнив та описав-у сценарії підхід до організації та проведення автомобільної вистав­ки, виклав власні думки та ідеї щодо тих чи інших етапів прове­дення виставки, здійснив свій особистий творчий внесок у ство­рення твору. Те, що частина тво­ру містить запозичення без їх творчої переробки — технічні характеристики тих чи інших виставкових комплексів, умови розміщення реклами в тих чи інших засобах масової інформа­ції — не може бути підставою для заперечення наявності твор­чого характеру твору: за обся­гом такі запозичення станов­лять приблизно 40% твору, а решта 60% — це текст твору, створений автором особисто, із використанням власних підходів, ідей, міркувань, оцінок, виснов­ків, пропозицій автора, проте, уваги експерта ця обставина не привернула;
  • ознака об’єктивної форми вира­ження твору — твір виражений в об’єктивній формі, що підтвер­джено й експертизою;
  • ознака змісту твору, яка означає, що твір може мати будь-який зміст та є об’єктом правової охо­рони незалежно від його жан­ру, призначення, обсягу і мети (ч. 2 ст. 8 Закону). Тому пов’язу­вання експертом умов надання правової охорони із структу­рою твору та його термінологією суперечить вимогам чинного за­конодавства України;
  • ознака оприлюднення твору, від­повідно до якої правова охоро­на надається творам незалеж­но від того, виведені вони з при­ватної сфери чи ні, оприлюднені чи не оприлюднені (ч. 2 ст. 8 За­кону). Дослідження експертом такої оз­наки твору як “новизна”, супере­чить ч. 2 ст. 433 ЦК України. Поня­ття новизни як самостійної ознаки твору пропонувалося до його введен­ня у цивільний обіг на підставі п. 1 ст. 492 ЦК РСФСР 1964 року ра­дянським цивілістом Іонасом В.Я. [5, с. 11-23], який вважав, що но­визна повинна бути властива всім творам, але така позиція не отрима­ла підтримки в науці ні радянського цивільного права, ні українського, ні в нормах законодавства радянсь­кого періоду, ні в нормах чинного законодавства України. На думку відомого російського дослідника Сергеєва А.П., новизна як самос­тійна ознака охороноздатності об’єк­та необхідна лише в патентному праві, оскільки в цій сфері об’єктив­но можливим є збіг результатів роз­робок різних осіб. В авторському праві, що охороняє форму, а не зміст твору, ознака новизни як са­мостійний критерій його охорони є зайвою, оскільки вона повністю по­глинається ознакою творчості [6, с. 111]. Отже, посилання в тексті експертизи на ознаку новизни є та­ким, що не відповідає вимогам чин­ного законодавства України та поло­женням науки.

“Творча самостійність” як ознака твору також є некоректним виз­наченням: виходячи із змісту ч. 2 ст. 433 ЦК та положень доктрини цивільного права, ознакою твору є творчий характер, тобто він повинен бути результатом творчої діяльності.

Творчою вважається розумова (ду­ховна, інтелектуальна) діяльність, що завершується створенням са­мостійного результату науки, літе­ратури чи мистецтва. Творча дія­льність — це діяльність людського мозку, який здатний створювати тільки образи, а не предмети ма­теріального світу, адже твір — це не матеріальний, а ідеальний об’єкт. Творчий характер твору характери­зується його оригінальністю, при цьому оригінальність може проявля­тися як у змісті твору, так і в його формі.

Оригінальність твору означає, що це власний твір автора, не скопійо­ваний повністю або в основному з іншого твору. Оригінальний твір визначається як продукт самостій­ної творчої думки і праці. Оригі­нальність твору не залежить від йо­го новизни або художньої цінності. Вона проявляється в тому, що твір відображає щось властиве саме да­ному автору, містить відтінок його особистості: навіть за наявності мі­німальної частки своєрідності вимо­га оригінальності вважається вико­наною. Втілені автором ідеї можуть бути старі як світ, але це не пере­шкоджає автору бути оригінальним, оскільки авторське право допускає інтелектуальну творчість на базі вже існуючих елементів [7, с. 124]. Ознака оригінальності твору не оз­начає, що кожен новий твір повинен обов’язково містити нові ідеї, думки й висновки — твір може бути при­свячений темі, що вже була втілена у тисячах аналогічних творів. Ори­гінальність твору проявляється у власному підході його автора, у спо­собі і стилі вираження його задумів. Навіть якщо одночасно два різні ав­тори, взявши за основу одну і ту ж ідею, але незалежно один від одно

го, не копіюючи один одного, ство­рять два дуже подібні твори, право­ву охорону матиме кожен з цих творів, оскільки в обох випадках твори будуть результатом творчої діяльності та відзначатимуться пев­ним ступенем оригінальності [8, с.362-363]. Таким чином, будь-який твір, що є результатом самостійної творчої діяльності, сукупністю ідей, думок, міркувань, оцінок й вис­новків, незалежно від оригінально­сті чи новизни викладених у ньому ідей, незалежно від рівня художньої цінності твору, є оригінальним.

Оригінальність об’єкта дослід­ження, як обґрунтовано в інших ма­теріалах справи, полягає в тому, що, по-перше, до моменту створення вказаного сценарію жоден подібний твір не існував і відомий суспільству не був, тобто твір є новим, він не по­вторює та не відтворює уже відомі твори; по-друге, вказаний сценарій є результатом самостійної творчої праці автора, який, узагальнивши зібрану з різних джерел інформа­цію, проаналізував, узагальнив та описав у сценарії підхід до органі­зації та проведення автомобільної виставки; по-третє, вказаний сце­нарій є першим в Україні твором та­кого характеру та змісту, в якому чітко і детально, поетапно описана процедура підготовки та організації автомобільної виставки.

Отже, з нашої точки зору, в силу того, що експертом, виходячи з не­залежності та самостійності експер­та при проведенні експертизи, був обраний шлях, який не ґрунтується на нормах чинного законодавства та панівних положеннях доктрини ци­вільного права, експерт дійшла вис­новків, які прямо суперечать вимо­гам чинного законодавства Ук­раїни.

Цікаво відмітити, що в матеріа­лах даної цивільної справи є Сві­доцтво про реєстрацію авторського права на вказаний сценарій, видане Державним департаментом інтелек­туальної власності МОН України, що входить до його компетенції відповідно “Положення про Держав­ний департамент інтелектуальної власності”, затвердженого Постано­вою Кабінету Міністрів України від 20.06.2000р. ¹ 997. Проте експерт цьому документові ніякої уваги не приділила. В матеріалах справи та­кож міститься висновок спеціаліста, відповідно з яким віднесення вказа­ного сценарію до об’єктів авторсько­го права підтверджено, але експер­том цей документ врахований не був.

Слід також зазначити, що Печер-ський районний суд м. Києва при винесенні рішення у цій справі не звернув увагу на заперечення пози­вача проти висновку судової експер­тизи, на інші докази, що є в ма­теріалах справи та яким суперечить висновок експерта, та виніс рішен­ня, яке повністю ґрунтувалося на висновках експерта.

Таким чином, наведений вище аналіз свідчить про нагальну потре­бу в законодавчому обмеженні неза­лежності експерта при виборі ним лише тих наукових положень, мето­дів, засобів, методик, будь-яких джерел наукової літератури, які від­повідають вимогам чинного законо­давства та рівневі розвитку науки у відповідній галузі. Адже, як пока­зує практика, іноді незалежність ек­сперта призводить до обрання ним помилкового шляху досліджень, що не може не призвести до необґрунто­ваних висновків.

Список використаних джерел:

1. Штефан М.Й. Цивільне процесуальне право України: академічний курс: підруч. для студентів юрид. спец. вищ. навч. зал. — К.: Концерн “Видавничий Дім “Ін Юре”, 2005.

2. Давтян А.Г. Зкспертиза в гражданском процессе. — М., 1995.

3. Чертков В.Л. Судебная защита прав и интересов авторов. — М.: “Юридическая литература”, 1971.

4. Лилуашвили ТА. Зкспертиза в советском гражданском процессе. — Тбилиси, 1967.

5. Ионас В.Я. Произведения творчества в гражданском праве. — М.: Юридическая литература, 1972.

6. Сергеев А.П. Право интеллектуальной собственности в Российской Федерации. — 2-е изд., перераб. и доп. — М.: ТЕ “Велби”, 2004.

7. Правове регулювання відносин у сфері інтелектуальної власності: галузеві аспекти: Монографія /Кол. Авторів: О.П. Орлюк, ОД. Святоцький та ін.; Кер. авт. колективу, наук. ред. д.ю.н. О.П. Орлюк. — К.: НДІ інтелектуальної власності АПрН України, 2006.

8. С. фон Левінські. Твори, що охороняються авторським правом, об’єкти суміжних прав // Авторське право і суміжні права. Європейський досвід: у 2-х книгах / За ред. А.С. Довгерта. — Книга 2: Виступи, статті європейських спеціалістів / Уклад. В.С. Дроб’язко. — К.: Видавничий Дім “Ін Юре”, 2001.

image_pdfimage_print
Судова експертиза об’єктів авторського права: проблемні питання незалежності експерта