Володимир Нежиборець,
учений секретар НДІ
інтелектуальної власності, к.е.н.

Проблеми розвитку інноваційної діяльності в Україні

З самого початку реалізації проголошеного керівництвом України курсу на переведення національної економіки на інноваційний шлях розвитку виникли серйозні труднощі з фінансуванням цього процесу. Таке реформування потребує значних капіталовкладень, проте ані держава, ані вітчизняні підприємці та бізнесмени їх не мають.
У 2007 р. загальний обсяг витрат на виконання наукових і науково-технічних робіт, виконаних власними силами організацій, зменшився на 2,2 %. Зменшилось фінансування за рахунок наступних джерел: іноземних – майже на 20%, вітчизнчних замовників – на 9,3%, у т.ч. організацій державного сектору економіки – на 10,2%, підприємницького – на 9,1%, а такжа за рахунок власних коштів – на 7,5%. Питома вага загального обсягу фінансування витрат на науку у ВВП становила 0,86% ( у 2006 р. – 0,96%), у т.ч. коштів державного бюджету – 0, 39% ( у 2006 р. – 0,38%). Обсяг фінансування за рахунок держбюджету і місцевих бюджетів на наукові і науково-технічні роботи у 2007 р. склав 46,2% , а на інноваційну діяльність – 1,4% ( 2006 р. – 2,1%). Із загального обсягу витрат на інноваційну діяльність на дослідження і розробки у 2007 р. витрачено всього 9,1% ( 2000 р. – 15,1%, 2005 р. -10,6%), на придбання зовнішніх знань ( нових технологій, у т.ч. виключних майнових прав власності на винаходи, корисні моделі, промислові зразки, товарні знаки, які придбано у зв’язку з проведенням підприємством інновацій, інжинірингових, консалтингових послуг) – 3,0% ( у 2005 р. – 4,2%) [1].
Аналіз стану розвитку інноваційної діяльності в Україні дає змогу відзначити, що останніми роками понад 80 % промислових підприємств не займаються інноваційною діяльністю. Так, кількість промислових підприємств, що займались інноваційною діяльністю зменшилась з 18,0 % у 2000 р. до 14,2 % у 2007 р., а тих, що впроваджували інновації – з 14,8 % у 2000 р. до 11,5 % у 2007 р., з них впроваджували нові технологічні процеси – 5,0% (у 2000 р. – 4,1%), освоювали виробництво нових видів продукції – 5,5% ( 13,7), із них нових видів техніки – 1,7% (2,0%) [1].
Із загальної кількості підприємств , що реалізовували промислову продукцію тільки 10,0% і 9,2% (відповідно 2007 та 2006 рр.) складають підприємста, що релізують інноваційну продукцію, у т. ч. удосконалену продукцію – 29,8 та 31,6%% відповідно. Обсяг реалізацованої інноваційної продукції у загальному обсязі реалізованої промислової продукції становив 6,7 %, у т. ч. – продукції, що була новою для ринку -3,7%.
Кількість підприємств, що придбали у 2007 р. нові технології за межами України склало 96 од., у т.ч.: обєктів права промислової власності -8 (8,3 %), результатів досліджень і розробок – 6(6,2%), устаткування – 85 ( 88,5 %), в той же час передали за межі України 3 підприємства. Всього придбано за межами України 297 од. нових технологій (2006 р. – 315 од.), а передано 4 од. (2006 р. – 10 од.) [1].
Сьогодні понад 90% продукції, яка виробляється в Україні, не має відповідного науково-технологічного забезпечення. Як наслідок, вітчизняна продукція стає все менш конкурентоспроможною, а в експорті зростає частка мінеральної сировини і продукції, отриманої після його первинної переробки.
Цей факт також підтверджують оцінки авторитетних міжнародних експертів [ 2,3,4,5,6,7 ]. За їх оцінками рейтинг української економіки в цілому є доволі низьким, а саме:

  1. за рейтингом глобальної конкурентоспроможності(GCI rank)), згідно доповіді Всесвітнього економічного форуму “The Global Competitiveness Report 2008 -2009” (станом на 08.10.2008 р.), Україна займає 72 місце у світовому рейтингу конкурентоспроможності економік (у 2007 р. – 73).
  2. за рейтингом у сфері інновацій – 73-75 місце, ділячи його із Пакистаном і Єгиптом.
  3. згідно індексу мережевої готовності – 75 місце (Росія – на 70-му).
  4. за рейтингом конкурентоспроможності, згідно розрахункам Інституту розвитку менеджменту в Лозанні (IMD-Lausanne) “World Competitiveness Yearbook – 2007”, серед 55 прорейтингованих країн Україна посідала у 2008 р. – 48-е місце ( 2007 р. – 54).

За даними IMD-Lausanne, найбільшого удару по рейтингу України завдали такі чинники, як різке зростання інфляції, мала частка ВВП на душу населення, велика енергоємність виробництва.

  1. за рейтингом глобалізації – 42-е місце (рік тому – 39-е). При цьому, Україна увійшла до десятки найбільш глобалізованих країн за одним критерієм – “членство у міжнародних організаціях”

Варто відзначити, що за останній рік Україна також опустилася в рейтингу по: ефективності економіки ( із 43 на 50 місце), ефективності урядових структур ( із 48 на 52), ефективності бізнесу ( с 46 на 52 місце).
Стає очевидним, що основним чинником, який робить нашу країну неконкурентоспроможною в сьогоднішньому глобальному світі, є сповільнення інноваційної діяльності. На думку українських вчених [ 8] пояснюєть­ся це як об’єктивною тенденцією до затухання інноваційних процесів без належної інвестиційної підтримки внаслідок ви­користання науково-технологічних надбань попередніх років, так і суб’єктивним чинником – відмовою економічних суб’єк­тів від декларування (справжніх чи фіктивних) інноваційних продуктів, оскільки через відсутність інноваційних пільг це дек­ларування має сенс лише для спеціалізованих структур на зразок технопарків. Слід також наголосити на тому, що знач­на частка інновацій, як і інвестицій, здійснювалася у галузях, які мають невисоку інноваційну спрямованість. [ 8].
В Україні до цього часу:

– не задіяні механізми підтримки інноваційної діяльності, ефективність яких підтверджена досвідом багатьох країн;
– відсутня відповідна фінансово-кредитна, податкова і амортизаційна політика;
– не створені і умови, які б сприяли широкому залученню в інноваційну сферу позабюджетних інвестицій, перш за все з боку вітчизняних комерційних структур і банків.
Для створення реальних умов для переходу економіки України на інноваційну модель розвитку державі доцільно насамперед звернути увагу на створення механізмів покриття інноваційних ризок.
З цією метою на державному рівні необхідно розробити такі заходи:
– створити умови для капіталізації інтелектуальної власності;
– створити систему стимулів, яка сприяла б, вітчизняних і зарубіжних інвесторів залученню банків, а також великих підприємств до інвестування засобів в розвиток венчурних (ризикованих) інноваційних фірм і проектів;
– розробити чітку систему лад надання державних гарантій кредитуванню перспективних інноваційних проектів.
За умов реформування економіки України перехід на інноваційну модель розвитку означає, насамперед, пошук нових джерел фінансування для активізації інноваційної діяльності.
Венчурний капітал виявився тим органічно необхідним елементом сукупного господарського механізму, що дозволяє реалізовувати нововведення на найкритичних етапах їхнього освоєння і комерціалізації, тобто там, де інші механізми не спрацьовують.
Як показав аналіз закордонного досвіду, венчурне інвестування не може компенсувати недостачу коштів з інших джерел для розвитку науково-технічної сфери. Воно корисно у своїй конкретній “ніші” розвитку інноваційної активності господарських систем. Недарма питома вага венчурного капіталу в загальному обсязі інвестуємих коштів у багатьох країнах не перевищує декількох відсотків (крім США та Великобританії). Виникнення й активний розвиток сучасного венчурного бізнесу у ряді країн ( у США, країнах Європи), стали можливими, насамперед, завдяки затребуваності високоризикового капіталу з боку малих і середніх інноваційних виробничо-технологічних компаній, що зуміли створити високий комерційний потенціал розробок НДДКР.
Малий інноваційний бізнес є базою, основним живильним венчурним середовищем капіталу. На частку дрібних високотехнологічних фірм у світі припадає більше 85% обсягу коштів ризикового фінансування. Таким чином можна затверджувати, що розвиток малого інноваційного підприємництва є найважливішим напрямком формування національної системи венчурного інвестування. Його нерозвиненість, а отже, відсутність повноцінного попиту на ризиковий капітал є головними причинами, що стримують розвиток венчурного фінансування інноваційної діяльності.
Особливе місце в системі венчурного інвестування займають інноваційно орієнтовані корпорації, які здійснюють наступальну ринкову стратегію. Це пов’язане з рядом обставин. По-перше, великі корпорації є найважливішим джерелом інновацій, тому що в них виконується найбільша питома вага національних НДДКР. Наприклад, питома вага наукових досліджень, виконуваних 100 найбільшими компаніями в загальному обсязі промислових НДДКР у США становить 82%, в Англії – 69,5%. у Франції – 81,9%. По-друге, великі промислові корпорації мають значну питому вагу в поповненні венчурного капіталу, у формуванні венчурних фондів [9].
Роком активного розвитку ринку спільного інвестування в Україні став 2006 рік.
Так, за 2006-2007 рр. кількість венчурних фондів у складі Пайовихі інвестиційних фондів збільшилась з 199 до 603 од., а у складі Корпоративних інвестиційних фондів з 19 до 33 од. [ 10,]
Причиною такого різкого збільшення питомої ваги венчурних фондів у загальної кількості інвестиційних фондів ( з 67% на початок 2006 року до 78% на початок 2008 р.) було введення сприятливого режиму функціонування венчурних фондів, зокрема податкові стимули і полегшені процедури адміністрування [ 11].
На думку українських вчених [12,13] оптимальним варіантом розвитку інноваційної складової в економіці країни буде створення нових господарсько-територіальних утворень (технопарків, бізнес-інкубаторів, регіональних інноваційних фондів, венчурних фірм), які сприятимуть залученню приватного бізнесу до фінансування науково-дослідних розробок і процесу впровадження нових технологій у виробництво.
Технопаркові структури є найбільш перспективними центрами інноваційної діяльності які повинні стати базою та виконувати ряд найважливіших функцій по формуванню НІС.
Вдалий досвід функціонування технопарків [14,15,16] (достатньо швидка окупність коштів, вкладених інвесторами в даний проект, зростання і розширення виробництва) наочно демонструє вигідність тривалих інвестицій, що позитивно відобразиться на розвитку венчурного фінансування, а головне, сприятиме формуванню інноваційної психології у підприємців і юридичних осіб.
Якщо національні технопарки орієнтовані на створення нових галузей, які повинні сприяти забезпеченню майбутньої конкурентоспроможності національної економіки, то регіональні технопарки створюються з метою визначення, розкриття і розвитку інноваційного потенціалу, інноваційної здатності регіону, забезпечення потреби економіки регіону в інноваційних продуктах.
Регіональні технопарки забезпечують поетапне підвищення технологічного рівня економіки, створюють умови для малого та середнього наукоємкого і технологічного бізнесу. На регіональному рівні системоутворюючими складовими технопарків є промислові підприємства регіонів, наукові й академічні організації.
Регіони з їхніми науково-технологічними, фінансово-економічними, виробничими та соціальними можливостями відіграють особливо важливу роль у процесі переходу економіки на інноваційний шлях розвитку.
Реалізація державної інноваційної політики на регіональному рівні спрямована на структурну перебудову економіки регіонів, завдяки якій забезпечується їх соціально-економічний розвиток, підвищується інноваційна активність підприємств та зростає інвестиційна привабливість.
При будівництві технопарку потрібно враховувати особливості того чи іншого регіону, його базові умови для того, щоб технопарк успішно функціонував на його території.
На думку фахівців [17] формування регіональної інноваційної політики, яка була б здатна забезпе­чити реалізацію зазначених вище завдань, має базуватися на таких осно­вних принципах:

 

  1. системний підхід до формування регіональної інноваційної політики;
  2. створення регіональної інноваційної інфраструктури, що враховує специфіку територій, з наступною інтеграцією в єдину систему;
  3. узгодженість середньострокових пріоритетних напрямів інновацій­ної діяльності регіонального та загальнодержавного рівнів (згідно із Законом України “Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні”);
  4. концентрація ресурсів на пріоритетних напрямах з чітким визначен­ням джерел фінансування.

Аналізуючи регіональний досвід світової практики щодо реалізації інноваційної політики можна, зробити висновок, що забезпечення інноваційного розвитку регі­онів має здійснюватися за такими основними етапами:

  1. формування і законодавче забезпечення державної політики підтрим­ки інноваційного розвитку регіонів;
  2. формування ефективно діючої регіональної інноваційної інфра­структури;
  3. розроблення програм інноваційного розвитку конкретних регіонів з урахуванням пріоритетних напрямів інноваційної діяльності регіо­нального рівня;
  4. реалізація програм інноваційного розвитку регіонів з поточним ко­регуванням [ 18].

Технологічний парк може реалізувати як весь інноваційний процес, так і окремі його етапи. В той же час, він лише виявляє перспективні розробки і у процесі їхньої комерціалізації надає ученим, новаторам, винахідникам фінансову, юридичну, матеріально-технічну, консалтингову й інформаційну підтримку. Технопарк неповинен займатися організацією масового виробництва, а лише доводити ідею до стадії створення дослідного зразка нового продукту або відпрацьовування нової технології.
Комплексне вирішення цих проблем дозволило б, на нашу думку, вирішити проблему завершення структурного реформування економіки, забезпечити захист прав власності інвесторів, який є ключовим елементом сприятливого інвестиційного клімату будь-якої держави і неодмінною передумовою реалізації його інноваційного потенціалу.

Висновки

  1. Тенденція інноваційної діяльності останніх років засвідчуює необхідність державної підтримки фінансової політики у ви­робничій сфері та спрямування ії у річище стратегічних струк­турних пріоритетів на формування сучасних чинників конку­рентоспроможності національної економіки.

2. Рівень використання інновацій вкрай незадовільний. Україна має низький рівень конкурентоспроможності машино-технічної та іншої наукомісткої продукції (тільки 1,8 % створених зразків їхній технічний рівень перевищує світовий); незначні розміри експортного потенціалу (експорт продукції, що припадає на душу населення в Україні, становить 0,2-0,3 тис. дол. США, у той час як у розвинених країнах — 2,0-5,6 тис. дол.); низький рівень “інтелектуалізації” експорту (у структурі експорту України більш ніж 80 % становлять сировина і напівфабрикати).
3. Оптимальним варіантом розвитку інноваційної складової в економіці країни будє створення мережі технопарків та територіальних центрів («полюсів») зростання, сприяючих залученню приватного бізнесу у фінансування науково-дослідних розробок і процесу впровадження нових технологій у виробництво.
4. Інноваційна діяльність повинна базуватися на ефективному використанні інтелектуального та промислового потенціалу регіонів, сприяти комерціалізації знань і технологій, а відповідно і становленню інноваційної інфраструктури, яка виступає як основне джерело впровадження високих технологій у виробничий процес

Література
1. Наукова та інноваційна діяльність в Україні. Стат. зб. / Держкомстат України. За відповідні роки.
2. Всесвітній економічний форум “The Global Competitiveness Report 2007-2008″. //Ел. доступ. http://rpl.net.ua/2007/10/31/ukranska_konkurentospromozhnst_na_73_msc_u_svt.html
3. Розрахунки Інституту розвитку менеджменту в Лозанні (IMD-Lausanne) – World Competitiveness Yearbook-2007.// Ел. доступ.
http://www.imd.ch/research/publications/wcy/upload/scoreboard.pdf;
http://www.imd.ch/research/publications/wcy/upload/Overall_ranking_5_years.pdf
http://www.imd.ch/research/publications/wcy/upload/criteria.pdf.
4. Конкурентоспособность РФ недооценили //Ел. доступ. www.finmarket.ru/z/nws/hn.asp?id=841345
5. //Ел. доступ.//rating.rbc.ru/article.shtml?2007/06/04/31506802).
6.//Ел. доступ. rating.rbc.ru/article.shtml?2007/05/22/31488936;
http://rating.rbc.ru/articles/2008/10/09/32159490_tbl.shtml?2008/10/09/32159460
7. Розрахунки журналу “Foreign Policy”/”Рейтинг глобалізації” //Ел. доступ.
www.podrobnosti.ua/print/society/2007/10/30/468962.html). 8. Конкурентоспроможність економіки України в умовах глобалізації //Я.А. Жаліло, Я.Б. Базі люк, Я.В. Белінська та інш.; За ред.. Я.А. Жаліла. –К.; НІСД, 2005. — С. 332
10. Розвиток ринку спільного інвестування в 2006 році (Аналітичний огляд УАІБ). // Українська асоціація інвестиційного бізнесу., //Ел. доступ.
http://www.uaib.com.ua/files/articles/242/19_4.pdf
11. Кузнєцова І.С. Інститут венчурних інвестицій: стан та перспективи розвитку в Україні //Наука та інновації, 2008.– Т4. – №1. – С. 87-95
12. Сухоруков А. І. Технологічна реструктуризація як напрям антикризової політики//Стратегічна панорама, 2005. — № 3.// Ел. доступ.
http://www.niisp.gov.ua/vydanna/panorama/issue.php?s=epol0&issue=2005_3
13. Інноваційні центри.//Ел.доступ. http: //www.eattm.net/index.php?page=catalog&pid=100056
14.Технопарки и техноекополисы как основа национальной инновационной системы //Доповідь на засіданні секції Ради з розвитку венчурного підприємництва, 21.05.04 // Ел. доступ. http://enterprises.mironov.ru/content.phtml?section_id=21&id=84
15. Зарубіжний досвід роботи технопарків. “Наукові” технопарки. //Ел. доступ. http: //www.raexpert.ru/researches/technopark/part2/
16. Про розвиток технологічних парків РФ. // Ел. доступ. ru.government.kz/docs/01_b_razvitie_innovatz_sistemy.doc
17. Гуржій А.М., Каракай Ю.В., Петренко З.О., Вавіліна Н.І., Куранда Т.К. Інноваційна діяльність в Україні: Монографія. — К.: УкрІНЕІ, 2007. — 144 с.
18. Регіональні перспективи розвитку технопарків.// Ел. доступ. http://www.raexpert.ru/researches/technopark/part4/

image_pdfimage_print
Проблеми розвитку інноваційної діяльності в Україні