Олександр Бутнік-Сіверський,
завідувач економіко-правовим відділом науково-дослідного інституту
АПрН України, доктор економічних наук, професор
член-кореспондент АТН України

Предметом дослідження стало узагальнення підходів розвитку теорії економічної глобалізації та її впливу на побудову національної політики розвитку інтелектуального капіталу на основі формування концепції національних інноваційних систем.

Глобалізація (фр. Global — загальний, всесвітній) — категорія, яка відображає процес обміну товарами, послугами, капіталом та робочою силою, що виходить за межі державних кордонів і з 60-х років ХХ сторіччя набуває форм постійного й неухильного зростаючого міжнародного переплетіння національних економік [див.1, с.264].

Глобалізація економіки пов’язана зі світовим господарством, що є сукупністю національних господарств та економічних взаємозв’язків між ними, або сукупність економічних відносин, які функціонують на національному та міжнародному рівні. Це цілісна та взаємозалежна система національних господарств, які взаємодіють на основі сумісних економічних інтересів, споживання та цілей [див.2, с.518].

Сьогодні, на думку проф. М.Хохлова, визнається факт недостатньої розробки теорії глобалізації та відсутність чіткого, узагальненого уявлення про сучасний світ, охоплений цим процесом, що в свою чергу, змушує дослідників застосовувати окремі, фрагментарні підходи до цієї проблеми. Нині глобалізація сприймається, головним чином, через форми її прояву і наслідки, що мають значення для світового розвитку [див.3, с.66]. Розвиваючи теорію глобалізації, проф. М.Хохлов робить два висновки. По-перше, економічна глобалізація — це природний результат прояву глибинних властивостей ринкового господарства, розвитку його суперечностей, і нове полягає не у глобалізації економічних процесів як такій, а в монополізації однією з найрозвиненіших країн, що веде до посилення нерівностей у світі, до загострення суперечностей. По-друге, слід виділяти два аспекти глобалізації, власне глобалізацію як процес усунення виробництва у світовому масштабі на основі сучасного НТП і новітніх інформаційних технологій розвитку світогосподарських зв’язків і соціально-економічну форму глобалізації, в якій вона виступає у наші дні, як і раніше, несучи в собі природу приватновласницьких відносин, зведених до світового масштабу [див. 3, с.71].

На початок ХХ сторіччя усуспільнення виробництва в розвинених країнах вийшло на новий, якісно вищий, глобальний рівень — утворилася світова система господарства, яка виявила себе в концентрації виробництва і утворенні монополій, які відігравали провідну роль в економіці, новій ролі банків, повороті до панування фінансового капіталу, вивезенні капіталу як типове явище світового господарства, поділі світу між монополістичними союзами, між великими державами. В подальшому ці тенденції набули інтенсивного розвитку щодо подальшої монополізації економіки і злиття найбільших компаній. Наприклад, в аерокосмічній промисловості “Боїнг” поглинув “Локхід”, у нафтоочищенні — відповідно, “Екссон” — “Мобіл”, а “Шеврон” — “Тексако”, в автомобілебудуванні — “Даймлер-Бенц” — “Крайслер”, у банківській сфері, завдяки злиттю “Дж. П. Морган” і “Чейз Манхеттен”, провідну позицію зайняв комерційний банк “Дж. П. Морган — Чейз”. Має місце американізація процесу глобалізації в сучасних умовах. Активно розгортаються процеси глобалізації ринків товарів капіталів і робочої сили, сформувались відповідні виробнича і фінансова інфраструктури.

Глобалізація економіки — це закономірний результат суспільного розвитку під впливом неминучого вдосконалення науково-технічної бази виробництва і його організаційних форм [див. 3, с. 69-70].

Світова система господарювання стимулює розвиток відповідних виробничих систем на національному та транснаціональному рівнях. Ґрунтуючись на таких висновках, на нашу думку, можна виявити нові риси економічної глобалізації, які пов’язані з розвитком інтелектуального капіталу, як авансованої інтелектуальної власності, яка в процесі свого руху приносить більшу вартість за рахунок додаткової вартості. З позиції вартості інтелектуальний капітал складається з людського капіталу (заробітна плата, винагорода) та інтелектуальних активів (нематеріальних активів, щодо вартості об’єктів права інтелектуальної власності). В натуральному вимірі інтелектуальний капітал це інтелектуальний потенціал (ресурс), який складається з людських ресурсів (інтелектуальної сили) та інтелектуальних ресурсів (інтелектуальний продукт) [див. 4, с. 30-31].

Інтелектуальний продукт у натуральному вимірі — результат розумової, інтелектуальної праці, інтелектуальної інноваційної діяльності. Це продукт творчих зусиль, що має змістовне значення для певного інтелектуально підготовленого кола осіб, втілений на матеріальному носії.Інтелектуальна праця — сутнісна основа процесу створення інтелектуального продукту і відтворення інтелектуального капіталу. Вона є також основою інтелектуальної економіки, яку сьогодні ще називають “економікою знань”, “новою економікою”, ключовим моментом при цьому є інноваційна діяльність, яка спрямована на використання і комерціалізацію результатів наукових досліджень та розробок, винаходів та інших прав інтелектуальної власності, що зумовлює випуск на ринок нових конкурентоспроможних товарів і послуг.

За умов глобалізації та необхідності інтегруватися у світовий (європейський) економічний простір універсальним критерієм стратегії розвитку будь-якої країни, а тим більше України, що пішла шляхом утвердження самостійності та національної ідентичності, має стати, на думку проф. С.Вовканича, соціогуманізм в його бінарному розумінні, тобто з позиції двох складових цього поняття — “гуманізм” і “соціум”, друга з яких охоплює і людину, і націю. З означеної позиці, соціогуманістичний підхід до інноваційного розвитку суспільства, зазначає проф. С.Вовканич, цілеспрямовує на системне вивчення комплексу чинників, насамперед, економічних (виробнича діяльність, інвестиції, доходи, безробіття, тощо), соціальних (демографічна ситуація, соціальний захист, забезпеченість житлом, охорона здоров’я тощо), духовно-інтелектуальних (освіта, наука, культура, духовні цінності, релігійні орієнтації, тощо). А конкретніше — соціогуманістичний підхід до інноваційного розвитку суспільства пов’язаний з генеруванням нових знань і цінної інформації, яка набуває статусу пріоритетної стратегічної діяльності, в ході якої виробляється конкурентоспроможний продукт у вигляді не лише нових технологій, відкриттів, винаходів, товарів, послуг, тощо, а й оригінальних підходів (парадигм, концепцій, ноу-хау) в підприємництві, політиці, культурі, мистецтві, медицині, духовній сфері [див. 5, с. 53, с.42].

Соціогуманістичний підхід, який не відокремлений від економічної глобалізації, а інтегрує у її соціально-економічну форму, має стати регуляторною державною політикою України, яка базується на стратегічному курсі інтеграції України у ЄС і приєднання до СОТ на основі здійснення інноваційної моделі економічного розвитку. Ця модель має стати стрижневою складовою внутрішньої та зовнішньої політики держави.

Слід зазначити, що на початку ХХІ сторіччя світова економіка активно формує нову парадигму науково-технічного розвитку, складовими якої виступають зростаючий взаємозв’язок між ринками капіталу і новими технологіями, швидкий розвиток “економіки знань”, посилення соціальної адаптації нових технологій, глобальний характер створення та використання знань, технологій, продуктів, послуг.

Розвиток цих напрямів досліджень, з позиції професорів Л.Федулова та М. Пашути, зумовив необхідність формування концепції національних інноваційних систем (НІС) як сукупності взаємозв’язаних організацій (структур), зайнятих виробництвом і комерціалізацією наукових знань і технологій у межах національних кордонів, малих і великих компаній, університетів, лабораторій, технопарків та інкубаторів як комплексу інститутів правового, фінансового й соціального характеру, що забезпечують інноваційні процеси і мають потужне національне коріння, традиції, політичні та культурні особливості [див. 6, с. 36].

Аналізуючи НІС різних держав, к.е.н. М. Шарко встановлює деякі загальні закономірності та основні тенденції інноваційної діяльності [тут і далі див. 7, с. 26], а саме: посилення залежності виробництва товарів і послуг від наукових знань і технологій, збільшення кількості виробників нових знань, зростання залежності інноваційної динаміки від успішної взаємодії та співробітництва між фірмами, поширення нових технологій, що передбачає, крім купівлі нового обладнання, організаційні зміни в системі менеджменту.

До основних елементів НІС М. Шарко відносить:

  • комплекс інститутів, що беруть участь у виробництві, переданні та використанні знань;
  • фірми та утворені ними мережі й комунікації;
  • наукову систему;
  • елементи ринкової інфраструктури;
  • макроекономічна політика і форми державного регулювання;
  • систему освіти й професійної підготовки;
  • товарні ринки, ринки факторів виробництва, ринки праці;
  • систему фінансування інновацій

Одночасно, М. Шарко виділяє такі основні фактори та недоліки розвитку НІС України: відрив науки від господарської практики, відсутність механізмів оцінки ефективності державних науково-технічних програм, переважне фінансування організацій, а не пріоритетних напрямів наукової діяльності, спонтанне ініціювання інновацій, відсутність бізнес-планів, орієнтація на внутрішні джерела фінансування, контроль за реалізацією інновацій у промисловому виробництві без участі економічних служб, недосконалість законодавчої бази в частині стимулювання інноваційної діяльності, відсутність інноваційної інфраструктури та механізмів комерціалізації результатів закінчених науково-технічних розробок, недостатній розвиток малого й середнього інноваційного підприємства.

Головними структуроутворюючими блоками НІС України М. Шарко вважає підприємства, науково-технічну сферу та інноваційну інфраструктуру. Як зазначає д.ю.н. О.Орлюк та кандидати економічних наук В. Нежиборець та С. Ревуцький, структура та, відповідно, функціональна нерозвиненість НІС проявляється, більш за все, в її інституційному секторі, для якого характерним є: неповнота інноваційного законодавства в частині визначення правових, економічних та організаційних основ державного регулювання розвитку інноваційних процесів, а також — трансферу технологій, включаючи трансфер технологій “подвійного використання” і пов’язаного з процедурами оцінки та введення в господарський обіг об’єктів інтелектуальної власності у сфері науки і технологій, зокрема, регулювання питань правової охорони об’єктів, створених за рахунок коштів державного бюджету [див. 8, с. 3-4]. Усвідомлюючи важливість розвитку НІС України, яка здатна обґрунтувати і підтримати виконання рішень на системному рівні як у сфері розвитку науки і технологій, так і економічного розвитку, зазначені вище науковці сформулювали основи політики інноваційного спрямування розвитку економіки України на довгострокову перспективу [див. 8].

Професори Л.Федулова та М. Пашута, спираючись на узагальнення багаторічного світового досвіду інституціональних трансформувань в інноваційній сфері, а також його адаптації до умов української дійсності показують, що найбільш характерними і прийнятними напрямами інноваційного шляху розвитку економіки слід вважати [див. 6, с. 37]:

  • інституціонально-правове забезпечення;
  • реформування форм власності інститутів інноваційної сфери;
  • удосконалення системи управління науково-дослідними і проектно-конструкторськими установами та їх організаційних форм;
  • формування нових інноваційних інституцій у складі виробничих комплексів та інших корпоративних культур;
  • формування фінансово-координаційних інститутів інноваційного розвитку;
  • залучення інституціональних інвесторів до інноваційної сфери діяльності;
  • інституціонально-інформаційне забезпечення;
  • регіональне інституціональне забезпечення.

Підтримуючи означені напрями інституціонального забезпечення, слід підкресли їх економічну природу, до якої віднесено розвиток інтелектуального капіталу на основі формування на початковому етапі системи людських та інтелектуальних ресурсів. Для цього в Україні є всі умови. Саме оновлення економіки повинно проходити під тиском формування і реалізації НІС, які можуть забезпечити інноваційних прорив в техніці, технології та організації виробництва. НІС за економічною суттю є складовою інституціональної державної політики на загальнодержавному рівні, регіональному і при створенні виробничих систем нового покоління, яка орієнтується на реалізацію саме інноваційно-цільової стратегії [див. 9, с. 31; див. 10, с. 14-15].

Завершальною стадією НІС є процес комерціалізації, який забезпечує отримання прибутку і на цій основі здійснення реінвестування, відновлення інтелектуальної інноваційної діяльності.

Для розвитку інтелектуального капіталу на основі НІС в загальному вигляді маємо організаційно-правову, фінансову (інвестиційну) та інноваційну складові, які забезпечують процес трансформації інтелектуальної власності в інноваційних продукт на основі здійснення інноваційного процесу, який проходить стадії генерування нової ідеї – експериментальну реальну реалізацію нової ідеї — освоєння у виробництві — масовий випуск — споживання. Початковою і кінцевою стадіями інтелектуальної діяльності виступають формування інтелектуального капіталу та комерціалізація. Це можливо при поєднанні інноваційної діяльності з інноваційним підприємництвом [див. 4, с.30-32].

З позиції розвитку інтелектуального капіталу, організаційно-правова складова НІС охоплює формування організаційно-правових інституцій, які забезпечують організаційно-правові умови створення, трансформації та правової охороноздатності інтелектуальної власності. Україна має значний інтелектуальний потенціал і відповідне правове поле для інноваційної діяльності. Так, у 2004 році вона займала 18 місце серед країн-експортерів послуг з новітніх інформаційних технологій, традиційно високі місця у літакобудуванні, приладобудуванні, аерокосмічній та інших галузях [див. 11, с.9]. Лише в ракетно-космічній галузі Україна володіє 17 базовими технологіями з 22 відомих у світі [див. 12, с. 9].

За 1991—2003 р.р. кількість організацій, які виконували наукові та науково-технічні розробки, збільшилася з 1344 до 1487 (або майже на 11%). Понад половину (57%) складають науково-дослідні організації галузевого сектора науки, 26% — наукові організації академічного сектора, 11% — вузівського і 6% — заводського. За 1991 — 2003 р.р. загальна чисельність працівників основної діяльності у наукових організаціях зменшилася з 449,8 тис. до 173,9 тис. (або у 2,6 рази), середня чисельність працівників у наукових установах академічного сектора науки — з 287 тис. до 142 тис., а заводського — з 339 тис. до 124 тис. Усе це позначилося на результативності наукових досліджень: кількість виконаних розробок скоротилася з 82 тис. до 63,5 тис. (або в 1,3 рази), у тому числі щодо створення нових видів техніки і технологій – з 33,7 тис. до 8,7 тис. (або у 3,9 рази). Тим часом слід зазначити, що протягом останніх 2 — 3 років результативність науково-технічної діяльності стабілізувалась, а у 2003 р. стала помітною тенденція до її зростання [див. 6, с. 37-38].

Одним із засобів державної підтримки інноваційної діяльності стало створення в останні роки системи технологічних парків. Робота цих інноваційних структур спрямована на комерціалізацію й широке впровадження у виробництво наукомістких розробок, вихід на світові ринки з високотехнологічною конкурентоспроможною продукцією. У 2003 році обсяг випуску інноваційної продукції підприємствами, які входять до складу 8 зареєстрованих технопарків, перевищив 2,6 млн. грн., що майже у 4,5 рази більше, ніж у 2002 році. [див. 12, с. 8].

Фінансова (інвестиційна) складова НІС щодо розвитку інтелектуального капіталу охоплює систему фінансових відносин між контрагентами в НІС і за її межами, а також інвестиційно-стимулюючі фактори впливу на розвиток економіки за рахунок інтелектуальної інноваційної діяльності. Аналіз статистичних даних показує, що між темпами витрат на освіту, етапом “виробництва” знань та їх використання в економіці України існує істотний розрив з причини уповільнення та недостатнього фінансового забезпечення всіх стадій створення, нагромадження та реалізації знань. Так, в Україні законодавчо витрати на освіту встановлено на рівні, нижчому від 10% ВВП, тоді як фактично вони коливаються у межах від 4% до 5,6% ВВП, а щодо НДДКР відповідні показники становлять 1,7% і 1,36%. Якщо враховувати рівень інфляції, то за 1991 — 2003 р.р. зростання обсягу фінансування науково-технічних розробок становило 5% і не було достатнім, щоб забезпечити прискорення темпів науково-технічної діяльності. Характерною для її позабюджетного фінансування була значна частка у ньому коштів організацій-замовників підприємницького сектора, що сягнула у 2003 р. близько 31% загального обсягу фінансування наукових і науково-технічних розробок, тоді як державний сектор виконує лише 5,6% замовлень на науково-технічну продукцію. У структурі джерел фінансування інноваційної діяльності власні кошти підприємств у загальному обсягу фінансового забезпечення інноваційної діяльності становлять близько 70%. У перспективі в Україні залучення іноземних інвесторів до фінансування науково-технічної та інноваційної діяльності має стати важливим фактором позитивного впливу на її результативність, а отже — одним із стратегічних напрямів фінансування науково-технічної діяльності. Так, у 2003 році на кошти іноземних інвесторів у науковій сфері припадало 24,3% обсягів фінансування, а в інноваційній — 4,2%, з відносно незначною абсолютною сумою вкладень. Для порівняння: поза бюджетом у США фінансується 73% НДДКР, у Німеччині — 70%, у Японії та Великобританії — 62%, у Франції та Італії — 57%. При цьому найбільша увага приділяється експортоорієнтованим конкурентоспроможним галузям економіки [див. 6, с. 39-40].

З позиції розвитку інтелектуального капіталу, інноваційна складова НІС охоплює систему розробки, впровадження і охороноздатності інтелектуальної власності (інновації), здійснення трансферу технологій в сфері бізнесу. Так, в Україні кількість підприємств, що впроваджували інновації у 2003 році становила 1120. Щороку збільшувалося виробництво нової техніки. За 2000 — 2003 років було освоєно та поставлено на ринок майже 2,5 тис. найменувань такої продукції. Збільшилась кількість підприємств, що здійснювали механізацію і автоматизацію виробництва. Протягом 2000 — 2003 років промислові підприємства України освоїли майже 5,4 тис. нових технологічних процесів. Створено та поставлено на ринок 7,4 тис. найменувань нових видів промислової продукції. Загальний обсяг виробленої інноваційної продукції становив 11,2 млрд. грн. Випереджальними темпами зросли обсяги виробництва наукомістких галузей транспортного машинобудування. Приріст продукції в залізничному машинобудуванні становив 72,2%, суднобудуванні — 2,1%, автомобілебудуванні — 119,2%, авіаційній промисловості — 26% [див. 12, с. 8]. Результати творчої діяльності в Україні охороняються законодавством. Право інтелектуальної власності належить юридичним та приватним особам. В основному в Україні створено нормативно-правову базу, що регулює сферу відносин власності. Інноваційна діяльність опанувала сферу бізнесу. Якщо темпи зростання світового промислового виробництва не перевищують 2,5-5% на рік, то темпи світової торгівлі об’єктами права інтелектуальної власності сягають 12 — 14% на рік [див. 6, с. 43].

Аналіз статистичних даних про трансфер технологій в Україні показав, що у 2003 році частина нових технологій, придбаних вітчизняними промисловими підприємствами в Україні та за її межами, становила 24,2% загальної кількості придбаних ними технологій [див. 6, с. 45].

Підсумовуючи, можна зазначити, що економічна глобалізація стимулює національну політику розвитку інтелектуального капіталу. Вона впливає на загальні орієнтири, які в Україні слід досягти у майбутньому на умовах розвитку НІС, які враховують організаційно-правову, фінансову (інвестиційну) та інноваційну складові.

Світовий досвід вказує на ефективність інноваційного способу розвитку на основі використання інтелектуальної власності. Регуляторна політика України повинна будуватися на стимулюючих факторах накопичення і впровадження інновацій. Доказом цього можуть бути такі статистичні дані: з 1000 патентів, зареєстрованих в Україні, до стадії виробництва доходить лише 6. У Фінляндії, наприклад, в середньому реалізується 30% патентів. В економічно розвинених країнах до виробничих процесів залучено 80% науковців, в Україні — 0,2%. Як бачимо, інтелектуальний ресурс в Україні дуже високий, але використовується він неповною мірою [див. 11, с. 9].

Отже, основою стратегічного курсу, його базовим принципом має стати реалізація державної політики, спрямованої на запровадження інноваційної моделі розвитку на основі розробки і впровадження національних інноваційних систем, основаних на формуванні інтелектуального капіталу і здійсненні комерціалізації, що буде сприяти ствердженню України як високотехнологічної держави, вирішенню завдань європейської інтеграції.

Література:

1. Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1 / Редкол.: С.В. Мочерний (відп. ред.) та ін. — К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. — 864 с.
2. Основы экономической теории: Учебник / С.В. Мочерный, В.К.Симоненко, В.В. Секретарюк, А.А. Усенко; Под общ. ред. С.В. Мочерного. — К.: О-во “Знання”, КОО, 2000. — 607 с.
3.Хохлов М. Глобалізація економіки в ракурсі еволюції відносин власності // Економіка України. — № 2. — 2004. — С. 65-72.
4. Бутнік-Сіверський О.Б. Евристика в інтелектуальній економіці або формування системи інноваційного підприємництва // Інтелектуальна власність. — 2005. — № 8. — С. 29-34.
5. Вовканіч С. Соціогуманістичний контекст наукомісткої економіки інноваційного суспільства // Економіка України. — № 2. — 2005. — С. 42-48.
6. Федулова Л., Пашута М. Розвиток національної інноваційної системи України // Економіка України. — № 4. — 2005. — С. 35-47.
7. Шарко М. Модель формування національної інноваційної системи України // Економіка України. — 2005. — № 8. — С. 25-30.
8. Орлюк О., Нежиборець В., Ревуцький С. Економіко-правові засади формування в Україні національної інноваційної системи // Інтелектуальний капітал. — 2005. — № 5. — С. 3-8.
9. Бутнік-Сіверський О., Красовська А. Теоретичні засади інтелектуальної інноваційної діяльності на підприємстві // Економіка України. — № 12. — 2004. — С. 31-37.
10. Рубан В., Чубукова О., Некрасов В. Інноваційна модель стратегічного розвитку України: методологія і досвід // Економіка України. — № 6. — 2003. — С. 14-19.
11. Ноговіцин О., Онисько Є. Промислова політика: ставлення до комерціалізації об’єктів інтелектуальної власності // Економіка України. — №3. — 2005. — С. 9-13.
12. Гальчинський А., Льовочкін С. Становлення інвестиційної моделі економічного зростання України // Економіка України. — № 6. — 2004. — С. 4-11.

Опубліковано в журналі «Теорія і практика інтелектуальної власності», № 1’2005. – С. 50-57.

image_pdfimage_print
Національна політика розвитку інтелектуального капіталу з позиції глобалізації економіки