Сергій Петренко,
керівник Центру експертних досліджень
НДІ інтелектуальної власності АПрН України

1. Вступ

Результатом наукової діяльності у будь якій сфері знань є виявлення нових або уточнення відомих раніше, проте недостатньо досліджених, фактів і закономірностей.

Для науковця не є достатнім тільки встановлення наукового факту, важливо дати йому пояснення з позиції сучасної науки, з’ясувати його теоретичне або практичне значення. Саме це і є суттю будь-якого дослідження, що має завершуватися висновками та рекомендаціями.

Суттєве значення для проведення ефективного творчого процесу має методологія наукового дослідження. Йти шляхом “проб і помилок”, за умови існування апарату філософсько-правових методів дослідження, що склався історично, є неприпустимим кроком.

Кожний з відомих методів має певні межі своїх пізнавальних можливостей щодо окремих сторін об’єкту, що вивчається, тому виникає необхідність у взаємному доповненні окремих методів. Це, а також те, що кожна галузь науки має свій предмет дослідження, і, поруч із загальними філософськими методами, вимагає застосування особливих прийомів, що витікають з того чи іншого розуміння сутності її об’єкта.

Для кожної сфери наукових знань притаманний апарат філософських методів дослідження, на формування якого має вплив і природа явищ, що досліджуються, і завдання, які ставить перед собою науковець. Не є виключенням і розділ науки, який вивчає право, як в цілому, так і окремі його інститути, наприклад, цивільне право.

Коло питань, які постають перед правовими дослідженнями надзвичайно широке і саме вони обумовлюють їх специфіку. Це питання правовідносин у суспільстві, закономірності виникнення, розвитку та функціонування правових систем тощо.

В широкому розумінні можна сказати, що об’єктом правових досліджень є ПРАВО як специфічне суспільне явище, а предметом дослідження – формально визначені норми або система норм, які регулюють або можуть регулювати суспільні відносини (економічні, політичні, соціальні тощо)

Зупинимося на деяких методах правових досліджень.

Що ж таке метод? Джерело [1] дає наступне визначення: “метод – це сукупність прийомів і операцій практичного та теоретичного освоєння дійсності; тобто це дія, яка направлена на досягнення певної мети, а також спосіб її здійснення”.

Перелік методів, які використовуються для досліджень у сфері права, значний. Окрім загальнонаукових або загальнофілософських методів (діалектичний матеріалізм, спостереження та експеримент, порівняння, аналіз і синтез, індукція та дедукція та інші), що вказують загальний шлях до істини, при правових дослідженнях використовують також прикладні методи структурно-функціонального аналізу, правового моделювання, порівняльного правознавства, системний метод тощо [2].

2. Метод діалектичного матеріалізму

Автор видання [2] зазначає, що правові явища доступні пізнанню на підставі законів і категорій матеріалістичної діалектики: закону єдності і боротьби протилежностей, переходу кількісних змін у якісні, закону заперечення.

На перший погляд матеріалістичний підхід у вивченні суспільно правових явищ є начебто недоцільним, бо визначальну роль у цьому процесі відіграє, в першу чергу, не буття, а ідеї, теорії та свідомість людей. Але за останніми науковими дослідженнями свідомість, дух – це особливий вид матерії, а ідея, теорія, якщо вони не фантастичні й не ілюзорні – це об’єктивне ідеальне відображення життя в сучасний період або в перспективі, а також визначальна сила розвитку суспільно-правових відносин. Тобто матеріалістичний і ідеалістичний підхід у розумінні правових явищ знаходяться у певному діалектичному взаємозв’язку [2].

Суть діалектичного методу полягає у тому, що всі явища в суспільстві мають свій початок і кінець (виникають, розвиваються і зникають), усі вони взаємообумовлені і перебувають в безперервному русі. Через діалектичну взаємодію нових наукових результатів і раніше накопичені знань, краще і прогресивне із старого переходить у нове, а іноді забуте старе знову відроджується на новому науковому підґрунті в іншому, більш досконалому виді.

Завдяки суті цього методу є можливість, з точки зору матеріалізму, розглядати таке складне суспільне явище, як правові взаємовідносини, які, до речі, перебувають в умовах постійного розвитку.

Важливим кроком наукового пошуку є визначення суб’єкта та об’єкта права, а також дослідження їхніх суб’єктно-об’єктних правових відносин у суспільстві.

За [2], суб’єктом правовідносин є індивідуум або колектив, котрі, з одного боку, є учасниками суспільних відносин та за своїми властивостями носіями об’єктивних прав та обов’язків, з іншого – вони мають ознаки суб’єкта права в силу юридичних норм, які є обов’язковою основою для визнання індивідів і організацій як суб’єктів права.

Що стосується об’єкта правовідносин, то на відміну від філософії, він не пов’язується безпосередньо з суб’єктом (об’єктивна реальність, яка знаходиться поза суб’єктом, тобто людини і її свідомості), це явища, предмети, які визнані державою чи суспільством і на які направлені юридичні права та обов’язки суб’єкта. Вони, по суті, характеризують матеріальний і духовний зміст правовідносин. Об’єкти правовідносин – це певні особисті або соціальні блага, для здобуття і використання яких встановлюються взаємні юридичні права і обов’язки суб’єктів [2]. Прикладом цього можуть бути об’єкти права інтелектуальної власності.

Враховуючи те, що є відмінності у тлумаченні суб’єкта та об’єкта, саме метод діалектичного матеріалізму дає можливість розібратися в складних суб’єктно-об’єктних правових взаємовідносинах у сфері інтелектуальної власності.

Аналіз за допомогою матеріалістичної діалектики причин та наслідків, взаємних перетворень одного в інше, дає змогу уникнути спрощеного, механічного тлумачення визначальних положень правових відносин, на розвиток і форму яких безпосередньо впливають політичні, юридичні, ідеологічні та інші фактори.

Застосування методу матеріалістичної діалектики передбачає принцип руху від абстрактного до конкретного, суть якого можна пояснити таким прикладом.

В суспільстві складаються передумови виникнення взаємовідносин (абстрактних), які пов’язані з об’єктом інтелектуальної власності, наприклад комп’ютерною програмою. Беремо за основу перші, найпростіші взаємовідносини, які історично відбулися до цього часу, навколо комп’ютерної програми, а саме її виробництва, використання та розповсюдження. При аналізі останніх, а також кожної із сторін, що брали в цих взаємовідносинах участь, безперечно виявляють їхній характер, взаємодію сторін та протиріччя, що виникли при цьому.

Через те, що взаємовідносини є конкретним історичним процесом, а не абстрактним у нашій уяві, то й рішення протиріч є конкретним, та таким, що призводять до виникнення між суб’єктами нових відносин, які потребують від науковця подальшого дослідження та розвитку. Тобто, здійснюючи аналіз конкретних історичних взаємовідносин, дослідник конкретизує ті взаємовідносини, передумови яких склалися у суспільстві, та окреслює шляхи їх правового регулювання.

Разом з тим, застосування тільки діалектики недостатньо для ефективного пізнання явищ суспільства. Мова, в першу чергу, йде про те, що іноді при науково-правових дослідженнях необхідно встановити стан явища, яке знаходиться у процесі діалектичного розвитку та зміни, в той чи інший період часу, наприклад стан правопорушень у сфері інтелектуальної власності. Тут у пригоді може стати метафізичний метод.

3. Емпіричний та теоретичний етап досліджень

Будь яке науково-правове дослідження ґрунтується на двох етапах – емпіричному та теоретичному. На емпіричному етапі науковцем накопичуються необхідні знання: факти, інформація. На теоретичному – відбувається синтез знань, результатом якого є, наприклад, наукова теорія, проект нормативно-правового акту, методичні рекомендації тощо.

На кожному з цих етапів використовуються певні методи пізнання, які, в свою чергу, автор публікації [3] умовно поділяє на три групи: методи емпіричного дослідження; методи емпіричного та теоретичного дослідження; методи теоретичного дослідження.

3.1 Емпіричні методи дослідження

До методів емпіричного дослідження можна віднести порівняльно-правовий та порівняльно-історичний методи.

Порівняння в науково-правовому дослідженні – це визначення відмінностей та схожостей однорідних або близьких за найбільш важливими рисами та суттєвими ознаками предметів. Використовуючи порівняння, науковець отримує необхідну для досліджень інформацію щодо об’єкту як безпосередньо в результаті порівняння (первинна інформація), так і в результаті оброблення первинних даних (вторинна або похідна інформація) [4].

Застосовуючи порівняльно-правовий метод до різних об’єктів дослідження, необхідно використовувати й різні критерії порівняння, які, в свою чергу, обумовлені характером самого об’єкту. Для об’єктів інтелектуальної власності, наприклад, порівнюється відповідність правових норм міжнародним угодам, законодавству України, обсягу правової охорони окремо взятого об’єкту тощо.

Порівняльно-правовий метод дозволяє визначити загальні тенденції та закономірності розвитку системи правового захисту комп’ютерних програм. Цей метод у сукупності з порівняльно-історичним методом дає змогу розкрити загальне в правовому розвитку системи захисту комп’ютерних програм, тобто об’єктивний закон правового розвитку, його конкретний прояв в специфічних умовах окремо взятої країни та окремо взятого етапу науково-технічного розвитку суспільства.

Таким чином, є можливість виявити фактори впливу, в тому числі й специфічні, на розвиток і ефективність системи правового захисту комп’ютерних програм, а також визначити величину та значущість цього впливу.

Слід зазначити, що відмова від урахування специфічних для України факторів впливу, або їх абсолютизація, а також відмова від вивчення досвіду інших країн, безумовно є антинауковим підходом і призведе до викривлення на практиці теоретичних доробок. А це, в свою чергу, веде до створення несприятливих умов для правового та економічного розвитку держави.

3.2 Емпірично-теоретичні методи дослідження

До емпірично-теоретичних методів досліджень можна віднести методи абстрагування, аналізу та синтезу, індукції та дедукції, правового моделювання.

Розглянемо метод абстрагування. Метод історично виник раніше методу діалектичного-матеріалізму, але не втратив своєї актуальності для науково-правових досліджень до сьогодні, та навряд чи втратить її у майбутньому.

Цінність методу абстрагування полягає в тому, що за його допомогою можна абстрагуватися від розмаїття змісту конкретного явища, навмисно випустивши з поля зору його численні сторони та риси, але, при цьому, виявити найбільш характерне та суттєве [1].

Зазначений метод дозволяє визначити закон існування явища, причинно-наслідкові та просторово-часові зв’язки, їхню кількісну та якісну характеристику – відкрити та визначити категорії, які є найбільш загальними, фундаментальними поняттями в сфері права, засобом пізнання дійсності, з метою її подальшого перетворення. Загальновживаними категоріями, які використовуються при наукових дослідженнях у сфері права є явище і суть, форма і зміст, аналіз і синтез, причина і наслідок, право і безправ’я тощо [2].

Що є явищем та сутністю, комп’ютерної програми, як об’єкта авторського права? Явище – це зовнішнє виявлення сутності, форма її прояви [5], це те, зовнішні ознаки чого можна виділити і побачити, навіть візуально, в практичному житті [2].

Категорія сутність відображає ядро, головні риси явища, об’єкту, які не лежать на поверхні, а потребують дослідження і застосування теоретичного абстрактного мислення. Це суттєві властивості, зв’язки, протиріччя та тенденції розвитку об’єкту [5].

Відповідно до законодавства України [6] та норм Бернської конвенції комп’ютерні програми охороняються як літературні твори. Проте, за зовнішніми ознаками, комп’ютерна програма відрізняється від літературного твору та, швидше за все, відрізняються вони і за сутністю.

Так, зовнішніми ознаками літературного твору, як явища, є об’єктивна форма його вираження, система і послідовність викладення матеріалу тощо. Ці ознаки притаманні літературному твору як у рукописному вигляді, так і у вигляді друкованого видання. Зазначені ознаки також притаманні і комп’ютерним програмам. Але в процесі створення і використання комп’ютерних програм з’являються ще й такі ознаки як інтерактивність, функціональність тощо.

Якщо вести мову про функціональність, то саме вона вказує на призначення комп’ютерних програм, це не стільки питання інформативності, скільки управління, керування комп’ютером, з елементами інтерактивності, для досягнення певної мети. Тобто, комп’ютерна програма, як робоча складова комп’ютера – є технічним рішенням, яке забезпечує його роботу у відповідності з конкретним алгоритмом.

У відповідності до принципу метода абстрагування здійснюється рух пізнання в одному напрямку по спіралі від емпірично-конкретного до понятійно-конкретного через абстрактне. Сутність ефективної функціональності комп’ютерних програм та їх ринкової привабливості закладена у алгоритмі програм та логічних зв’язках між елементами їх структури. У зв’язку з цим доречно згадати вислів автора публікації [7] про те, що цінним є те, що дає інтелектуальна власність, а не те, чим вона є.

Наступним методом емпіричного та теоретичного дослідження є метод аналізу та синтезу. Його застосовують як окремо, так і у поєднанні зі згаданим методом абстрагування. Дійсно, у процесі пізнання спочатку спостерігається загальна картина предмету, при цьому частковості залишаються в тіні. Для вивчення цих частковостей предмет дослідження подумки розкладається на складові частини або сторони, що і є аналізом.

За допомогою аналізу, в основному, фіксується те специфічне, що відрізняє між собою частини предмета [5]. На відміну від методу абстрагування, аналіз дозволяє виділити та дослідити найбільш характерне та суттєве не тільки об’єкта права в цілому, а також його складових.

У виданні [8] викладене тлумачення терміну “програмне забезпечення” як програми для комп’ютера та інші матеріали, розроблені для використання при роботі з комп’ютерами. Це включає описи програм і пояснювальний матеріал, що стосується застосування комп’ютерних програм, наприклад опису завдання та інструкцій для користування.

Типові положення Всесвітньої організації інтелектуальної власності визначають комп’ютерну програму як набір команд, що дозволяє, за їх включення до машинозчитуваного середовища, змушувати машину, що володіє можливостями оброблення інформації, виконувати конкретну функцію, завдання, одержувати певний результат і видавати про це інформацію [9].

Закон України “Про авторське право та суміжні права” визначає комп’ютерну програму, як набір інструкцій у вигляді слів, цифр, кодів, схем, символів чи у будь-якому іншому вигляді, вираженому у формі, придатній для зчитування комп’ютером, які приводять його у дію для досягнення певної мети або результату (це поняття охоплює як операційну систему, так і прикладну програму, вираженому у вихідному або об’єктному кодах) [6].

Беручи до уваги наведені визначення, розкладемо програмне забезпечення, як об’єкт цивільного права, на складові: комп’ютерна програма та її складові у коді, що виконується, їх назви, інтерфейс програмного забезпечення та його елементи, опис програми, пояснювальний матеріал і інструкції для користування.

Слід зазначити, що окремими об’єктами правовідносин може виступати комп’ютерна програма також у об’єктному та вихідному кодах. Розкладаючи програму у об’єктному коді на складові, отримуємо окремі програмні модулі та блоки, функціонально пов’язані між собою, що складають її структуру. Здійснюючи аналіз програми у вихідному коді, отримуємо окремі її фрагменти, які логічно пов’язані між собою згідно з алгоритмом програми.

Слід зазначити, що розкладати до нескінченності предмет досліджень на його складові неможливо. В кожній галузі знань існує певна межа, за якою вже знаходяться властивості та закономірності.

Використовуючи метод синтезу, дослідник має можливість подумки об’єднати аналізовані елементи, розкриваючи при цьому те суттєве, що зв’язує їх в єдине ціле. Російський мислитель О.Герцен, кажучи про діалектичний зв’язок між цими двома методами зазначив (переклад автора): “Ні синтез, ні аналіз не можуть довести до істини, тому що вони суть дві складові, два моменту одного повного пізнання” [11].

У залежності від способу застосування методи аналізу та синтезу до об’єкта правового дослідження бувають прямими, зворотними та структурно-генетичними [4].

Метод аналізу та синтезу є прямим, або емпіричним, якщо за допомогою нього виділяються для дослідження окремі частини об’єкту та виявляються його властивості.

Якщо правник-науковець базує свої дослідження на причинно-наслідковому зв’язку різних правових явищ, або дії будь-якої правової закономірності, то такий метод аналізу та синтезу є зворотним, або елементарно-теоретичним. При цьому виділяються та з’єднуються правові явища, які здаються суттєвими, в той же час другорядні – ігноруються.

Структурно-генетичний метод аналізу та синтезу дозволяє виділити у складному правовому явищі ті елементи, які мають вирішальний вплив на всі інші сторони об’єкта правового дослідження.

Важливим, але досить ризикованим, методом наукового дослідження є індукція. За своєю суттю це процес виведення загальної тези з низки окремих тверджень, менш загальних, або одиничних факторів. Наведемо окремі твердження зі сфери права інтелектуальної власності:

  • винахід є результатом творчої діяльності людини.
  • інтелектуальний продукт – результат інтелектуальної (розумової) діяльності людини втілений на матеріальний носій.
  • для набуття прав автором на літературний твір останній має бути вираженим у об’єктивній формі.
  • право інтелектуальної власності є складовою цивільного права.
  • об’єкт цивільного права це те, з приводу чого виникають певні правовідносини.

Тепер спробуємо вивести загальні тези:

  • для виникнення прав на результат інтелектуальної діяльності людини, він, перед усім, повинен мати ознаки інтелектуального продукту;
  • певні правовідносини з приводу будь-якого об’єкту права інтелектуальної власності, можуть виникнути за умови того, що він є результатом інтелектуальної діяльності людини та втілений на матеріальний носій.

Певний ризик у застосуванні методу індукції пов’язаний. в першу чергу з тим, що отримана загальна теза не завжди віддзеркалює, деталізує всі правові відмінності, нюанси та обмеження. Тому, аби не піти хибним шляхом наукового дослідження, це треба мати на увазі.

Перша із загальних тез, безумовно, є вірною для всіх об’єктів права інтелектуальної власності, але це ще не означає, що для набуття автором прав, наприклад, на винахід, він не повинен відповідати умовам охороноздатності.

Деякі джерела [5], говорять про таке поняття, як повна індукція. Суть полягає у тому, що, базуючись на розгляді кожного елемента окремої множини, робиться загальний висновок щодо всіх її складових. Розглянувши кожний об’єкт права інтелектуальної власності як товар, можна стверджувати, що вона, як така, за умови майнової оцінки прав на неї та постановки на бухгалтерський облік, також може перетворюватися на нематеріальний актив підприємства та виступати у ролі товару в господарчому обігу.

Слід зазначити, що метод індукції також використовується для встановлення наслідкового зв’язку. Якщо декілька подій досліджуваного правового явища мають лише одну загальну обставину, а всі інші обставини різні, то саме ця обставина є причиною виникнення явища, яке розглядається.

Нехай правовим явищем буде перетворення об’єкту інтелектуальної власності на нематеріальний актив. Незважаючи на те, який це об’єкт, як він створений, коли, ким, згідно з якими нормативними актами на нього отримана правова охорона тощо, тільки вартісна оцінка прав та поставлення його на бухгалтерський облік дає змогу стати йому нематеріальним активом. Тобто, вартісна оцінка прав об’єкту інтелектуальної власності є тією самою обставиною для виникнення нематеріального активу. Таке застосування індукції є методом єдиної подібності.

При існування двох подій, які різняться лише однією обставиною, і в одній з яких досліджуване правове явище наступає, а в іншій – ні, саме ця обставина і є причиною виникнення явища.

Наприклад, існує два технічних рішення, які заявляються, як потенційні винаходи. Після проведення експертизи на відповідність умовам охороноздатності на один з них видано патент, на іншій ні, через те, що другий не має винахідницького рівня. Тобто, відповідність потенційного об’єкту промислової власності умовам охороноздатності є саме тією, необхідною, обставиною для видачі на нього охоронного документу (патенту). Таке застосування індукції є методом єдиної розбіжності.

Для науково-правових досліджень можлива комбінація розглянутих двох методів індукції, як об’єднаний метод подібності та розбіжності.

Існує також метод супутніх змін, коли обидва вони перебувають у причинно-наслідковому зв’язку, тобто виникнення або зміна одного явища викликає певну зміну іншого явища.

Нехай першим правовим явищем буде укладання договору фірмою А про передачу своїх майнових прав на використання комп’ютерної програми фірмі Б. Другим правовим явищем – законний продаж фірмою Б, за погодженням з фірмою А, програми іншому суб’єкту господарювання. Внесення узгоджених змін та доповнень фірмами А і Б до свого договору є зміною першого правового явища. Наприклад, ці зміни носять певні територіальні обмеження прав на використання комп’ютерної програми фірмою Б. Як наслідок, факт продажу фірмою Б програми іншим суб’єктам господарювання понад зазначених територіальних обмежень, може стати протиправною дією, тобто відбувається зміна другого правового явища.

Більш складним є метод сит. Він полягає у тому, що коли складне явище викликане складною причиною, яка являє собою сукупність певних обставин, деякі з яких є причиною частини явища, а решта цього явища викликається обставинами, що залишилися.

Зворотнім до методу індукції є метод дедукції, який дає змогу, ґрунтуючись на знанні загальних властивостей всієї множини, робити висновок щодо якогось її елементу. Це процес розгляду від загального до часткового або менш загального [5].

Ще одним методом емпірично-теоретичного дослідження є метод правового моделювання, використання якого є однією з характерних рис сучасного науково пізнання. Це теоретичне оперування об’єктом, за умови, що предмет дослідження замінюється його аналогом, вивчення якого дає змогу збагнути предмет пізнання. Завдяки правовому моделюванню є можливість здійснити дослідження правовідносин, які виникають навколо певного об’єкту, за умови відсутності його в якості оригіналу.

Нехай існує правова система захисту комп’ютерних програм. Вона постає об’єктом теоретичного оперування зі всіма її складовими, зв’язками, правовідносинами тощо. Предмет досліджень – певний нормативний акт, який планується розробити. Аналог предмета – модель цього акту, його шаблон, з окресленими метою, функціями тощо.

Чи є необхідність та доцільність у розробленні предмету досліджень? Який вплив він матиме на чинну систему нормативних актів держави в цілому та систему правового захисту комп’ютерних програм? Чи виникнуть додаткові правовідносини з приводу цього, яких змін зазнають існуючі акти? Чи створить прийняття цього нормативного акту сприятливі умови для подальшого правового, економічного, соціально-політичного, науково-технічного розвитку держави, її інтеграції до світового співтовариства?

Досліднику необхідно мати чітку відповідь на ці та інші питання, аби процес науково-правової творчості був результативним та ефективним. Неоціненну допомогу в цьому надасть використання саме методу правового моделювання.

3.3 Методи теоретичного дослідження

До методів теоретичного дослідження відносять історично-правовий метод, структуралізм, функціоналізм, структурно-функціональний метод, метод системного аналізу, теорії, аналогії.

Першим розглянемо історично-правовий метод. Він дає змогу дослідити виникнення формування та розвиток правових процесів і подій у хронологічній послідовності з метою виявлення внутрішніх та зовнішніх зв’язків, закономірностей та суперечностей. Метод має тісний зв’язок з методом діалектичного матеріалізму. Автор джерела [1] зазначає, що це фактично історичний підхід, як метод пізнання, який зазнав переробки з позиції діалектичного матеріалізму.

Застосування історично-правового методу припускає розгляд правових категорій, норм та інститутів, що знаходяться в умовах постійного розвитку, як в межах певної історичної епохи, так і в межах окремої держави. В рамках цього методу, час розглядається не як зовнішня координатна складова процесу розвитку об’єкту дослідження, а як внутрішній фактор його життєдіяльності, що визначає хід і напрямок його розвитку.

Завдяки цьому є можливість враховувати вплив місцевих традицій, політичної, правової культури та інших факторів, притаманних конкретному історичному періоду. Така історична обумовленість дає змогу більш глибоко усвідомити зміст, витоки та перспективи розвитку як інститутів права в цілому, так і окремих правовідносин, правових категорій тощо. Джерело [5] зазначає, що неможливо зрозуміти результат, без усвідомлення шляху розвитку, який і привів до цього результату.

Прикладом може слугувати авторське право. Офіційним визнанням цього правового інституту світовою спільнотою можна вважати рік появи Бернської конвенції (1886). Хоча “de facto” об’єкти, що підпадають під концепцію сучасної авторсько-правової охорони, існували з того часу, як існувала творча діяльність людини: наскальні малюнки, древні манускрипти, культові скульптури тощо. Але не існує історичних фактів наявності за тих часів правовідносин навколо об’єктів авторського права, які подібні до сучасних. Автора більше цікавила проблема продажу матеріального носія, на якому, за сучасною термінологією, був втілений результат інтелектуальної праці, і який, до речі, найчастіше існував в одиничному примірнику.

Слід зазначити, що з моменту виникнення письменності з’явилося копіювання – виготовлення копії примірника літературного твору. Переписування від руки було єдиним способом копіювання, мабуть єдиним способом поширення наукових, історичних та філософських знань, аж до часу появи книгодрукарства.

Копіювання перед автором твору поставило певний вибір форми правової охорони, у сучасному розумінні Закону. Або вимагати винагороду за кожну копію, або задовольнятися лише дотриманням іншими своїх немайнових прав, тобто популяризацією результатів своєї інтелектуальної діяльності.

І хоча кожна копія твору за тих часів коштувала дуже дорого, через відсутність механізмів регулювання майнових авторських прав, автори зупинялися на другому варіанті.

Ситуація дещо змінилася з появою книгодрукарства у середині XV сторіччя. Воно дало змогу витрачати на виготовлювати копії твору значно менше часу та людських ресурсів, що призвело до збільшення кількості примірників творів та зменшення їх вартості.

Окрім того, у автора з’явилася потенційна можливість надавати друкарням право на друк свого твору та відслідковувати кількість виготовлених його примірників і, виходячи з цього, отримувати авторську винагороду. Тобто, мова йде про реалізацію автором своїх майнових прав. Джерело [12] зазначає, що саме з тих часів бере початок авторське право у сучасному розумінні.

З’явилися нові професії — друкарів і книготорговців, які інвестували значні кошти на придбання паперу, друкарського обладнання, а також найм робочої сили [10]. Без будь-якої форми правової охорони від продажу незаконно виготовлених копій твору, інвестори не мали б жодних гарантій щодо компенсації своїх витрат та отримання прибутків, а без інвестування галузь книгодрукарства зазнала б занепаду.

Зазначені фактори були рушійною силою виникнення правового регулювання відносин навколо майнових прав, які, до речі, знаходилися під впливом суспільно-політичного ладу середньовіччя. Характерною ознакою тих часів було виключне право монарха та тих, кому це право було привілейоване. Тому часто права на твір і на його видання належали зовсім не автору. Автору, за таких обставин, не приходилося навіть розраховувати на справедливу авторську винагороду.

Привілеї суверена надавали на обмежений час виключні права на відтворення і поширення творів. Засобами захисту для здійснення права були штраф, арешт, конфіскація незаконних копій тощо [10].

Наявність викладеного суспільно-правового парадоксу призводило до численних випадків жебрацького існування авторів творів. Тому, вже до кінця XVII століття система привілеїв, все більше і більше піддавалася критиці в першу чергу з боку авторів, які відстоювали свої права. Тобто, виникли передумови для перегляду існуючих на той час принципів правового регулювання майнових прав на друковану продукцію, зокрема книги.

Так, 1709 року в Англії з’явився Статут Анни, який визнано першим положенням про авторське право. Прогресивність цього документу головним чином полягала в тому, що за автором книги закріплювалось виключне права на її видрукування та опублікування. Строк дії виключних прав обмежувався 28 роками від дати першої публікації. Також автор міг продати права на книгу видавцю або книготорговцю. Таким чином, зазначений Статут робив наголос на охороні від несанкціонованого копіювання опублікованих творів.

Ще одним нововведенням Статуту Анни було визначення умов реєстрації опублікованих книги в Центрі книговидань, а також депонування їх копії для використання дев’ятьма університетами і бібліотеками.

У Франції еволюція від системи привілеїв до системи авторського права була частиною загальних змін у житті країни, викликаних революцією, яка відмінила привілеї всіх видів. Спираючись на досвід регулювання прав авторів в Англії, була започаткована більш прогресивна французьку систему авторського права. Так, згідно з положеннями декретів 1791 і 1793 років авторські права діяли протягом життя автора та 10 років після його смерті на користь спадкоємців і правонаступників, незалежно від факту опублікування чи реєстрації твору.

Слід зазначити, що у XVIII сторіччі авторське право розглядалося лише в контексті права власності, яке просто забезпечувало автору або його спадкоємцю чи правонаступнику майнову цінність твору. Інститут немайнових прав, який є невід’ємною складовою сучасної авторсько-правової системи, виник значно пізніше, завдяки філософським концепціям німецького філософа Еммануїла Канта. Він розглядав майнову та іншу творчу діяльність автора як продовження або відображення його особистості. Тобто, діяльності яка є частиною особистості автора, на думку філософа, через природну справедливість теж потребує охорони. [10].

Дослідивши розвиток авторського права за допомогою історично-правового методу, не можливо визначити структуру цього історичного процесу. Тобто, виділити з факторів впливу ті, що є більш-менш постійно діючими та порівняно стійкими. Саме в цьому, за джерелом [1], полягає певна методологічна обмеженість історично-правового методу.

Як антитезу історично-правовому методу використовують структуралізм – ще один метод теоретичного дослідження. В рамках цього методу на перше місце постає вивчення будови об’єкту, вичленовування його складових частин і стійких зв’язків між ними. Розвиток структуралізму показав, що при проведенні науково-правових досліджень абсолютизація статичності структури об’єкту досліджень не тільки неможлива, а й не потрібна.

Методологічний підхід полягає не тільки у розгляді відбитка статичного розташування, один відносно одного, елементів правового об’єкту – як структури певної системи, а й у розгляді сутності цієї структури як незмінної (інваріантної) складової [1]. Такий підхід, для істинного розкриття структури, вимагає вивчення різноманітних станів об’єкту і зв’язків між його елементами. Це, в свою чергу, дозволяє визначити у системі щось “відносно стійке” до змін.

Методологічна обмеженість структуралізму полягає у його орієнтації на вияв лише окремих внутрішніх зв’язків об’єкту із всієї існуючої їх множини. Тобто, тільки тих, які важливі для забезпечення організації структури об’єкту як окремої системи. Окрім того, завдяки структуралізму неможливо дослідити функцію елементів правого об’єкту, з точки зору їх місця та ролі, в межах досліджуваного цілого. Так, серед методів теоретичного дослідження, з’явився функціоналізм (функціональний метод).

Функціоналізм широко застосовується для вивчення таких систем як держава та право. Завдяки використанню цього методу досліджується реальна діяльність державних органів або окремих осіб в процесі втілення в життя нормативних актів. Таким чином, є можливість, наприклад, з’ясувати, чи дійсно керівник держави здійснює повноваження, які йому надані законом, та чи не виконує замість нього ці повноваження інший державний орган. Або, наприклад, зробити висновок щодо повноти реалізації громадянами своїх прав та свобод, які закріплені у відповідних нормативних документах.

Слід зазначити, що функціоналізм ніколи не протиставлявся структуралізму. Він завжди був логічним доповнення останнього і тому, сьогодні, досить часто, ці методи застосовують разом. Тобто, мова йдеться про структурно-функціональний метод або підхід.

Наступними розглянемо метод системного аналізу. Його особливістю є те, що він не має більш менш постійного набору методик, процедур або прийомів дослідження. Для кожної конкретної задачі будується самостійне методологічне обрамлення, що не може, без суттєвої модифікації та трансформації, бути перенесене на інші задачі.

Метод системного аналізу застосовується при вирішенні складних, комплексних задач, де об’єктом дослідження є, наприклад, якась правова система. Тобто, мова йде про комплексне дослідження великих і складних об’єктів (систем), як єдиного цілого із узгодженим функціонуванням усіх елементів і частин.

Загальний методологічний принцип полягає у вивченні кожного елементу системи у його зв’язку та взаємодії з іншими елементами, виявленні впливу властивостей окремих частин системи на її поведінку в цілому, визначити оптимальний режим її функціонування. За умови ускладнення задач та об’єктів дослідження, а також через різнорідність елементів складної системи, виникає необхідність розподілення (декомпозиції) системи на системи нижчого рівня (підсистеми), які досліджуються автономно, причому з обов’язковим урахуванням подальшого узгодження цілей кожної підсистеми із загальною ціллю системи [4].

Важливою умовою застосування методу системного аналізу є збереження вимог цілісного підходу до вирішення задач, завдяки чому досягається максимальна операційна ефективність, є можливість враховувати багатоаспектність та багатофакторність об’єкта, а також незвідність властивостей об’єкта до сукупних властивостей його складових частин [1]. Такий цілісний підхід обумовлюється в першу чергу правильною постановкою проблеми, від чого також, залежить правильність методів, прийомів і процедур аналізу, що використовуються в даному випадку, а значить – і успішність вирішення відповідної задачі.

4. Допоміжні методи дослідження

Окремо слід сказати про низку методів дослідження, без яких неможливо використовувати, розглянуті у цій роботі, методи науково-теоретичного освоєння об’єктів права.

В першу чергу, це дескриптивний метод. Суть методу полягає в опису об’єкта дослідження – перше наближення до нього, перший крок до його пізнання. Безумовно, деякі об’єкти права були неодноразово описані, добре відомі і тому не потребують від науковця додаткового спеціального опису. Але ця теза не заперечує необхідність дескриптивного методу, навпаки у цьому випадку мова йде про певне “пропускання” попереднього опису об’єкту дослідження.

Слід зазначити, що сам опис є досить складним творчим процесом, який потребує хоча б поверхневого аналізу об’єкта правового дослідження, вияву його характерних рис, визначених кількісних характеристик, деталей, що порівняно легко виділяються, тощо. Тобто, для здійснення опису досліднику вкрай необхідне з’ясувати всі ці питання.

Наступним розглянемо метод попереднього знання про предмет. Звертаючись протягом свого життя до, навіть, зовсім невідомих об’єктів сфери права, індивідуум завжди спирається або на свій досвід, або на досвід інших, тобто використовує певне попереднє знання. Джерело [13] містить з цього приводу наступний вислів югославського вченого Р. Лукича: “В реальной жизни человек приступает к предмету познания или практической деятельности, уже имея либо некоторое предварительное знание о самом этом предмете, либо знание, лишь косвенно относящееся к нему”.

З моменту початку процесу пізнання, з’являються та накопичуються, для подальшого використання, перші знання. Завдяки складності та багатофакторності об’єктів науково-правового дослідження, попередні знання про предмет пізнання майже ніколи не можуть бути вичерпними. Тому, для індивідуума, який безпосередньо стикається з цим предметом, постійно відбувається прирощення знань про нього. Ефективність цього прирощення цілковито залежить від рівня попереднього знання про предмет дослідження.

Неможливо залишити поза увагою інтуїтивний метод. Інтуїція це ірраціональна якість людини, яка дозволяє окреслити проблему, вирішення якої призводить до нових відкриттів та досягнень там і тоді, де і коли раціональні методи безсилі. Інтуїція використовується не для доказу чогось комусь, вона сприяє суб’єктивній пізнавальній діяльності дослідника, приводить в певних випадках до якісного прориву в процесі пізнання дійсності, яка нас оточує, допомагає у виборі вірного шляху вирішення задачі.

Між інтуїцією та досвідом суб’єкта існує тісний взаємозв’язок. Інтуїтивне осягне предмета дає суб’єкту пізнання певний досвід. І навпаки, чим більший досвід, тим активніше працює інтуїція. Тобто, інтуїтивний метод пізнання базується на ірраціональній переробці результатів досвіду і формування на цій основі певного знання, але інтуїтивне уявлення про предмет безпосередньо з досвіду не випливає.

5. Спеціальні методи правових досліджень

Поряд з загальнофілософськими та прикладними методами науково-правових досліджень використовуються також і спеціальні методи, застосування яких обумовлено, в першу чергу, специфікою як об’єктів права так і права в цілому.

Так, наприклад, Г.Кельзен [14] справедливо зазначав, що об’єкти природничих наук не можуть нічого сказати самі про себе досліднику, не можуть себе тлумачити, а нормативний акт містить в собі деякі роз’яснення з приводу своєї побудови. Те, що цей юридичний документ є Законом, випливає з безпосередньої вказівки про це. Окрім того, відмітною ознакою юридичного документу є вимога дотримання визначених процедур при його прийнятті або складанні. Наприклад, лист, який є за змістом заповітом, не є таким, якщо не дотримані форми та процедури його складання та завірення.

Спеціальні методи можуть застосовуватися або виключно в сфері юриспруденції, або разом з правом відносно інших нормативних систем (не ширше). У кожному окремому випадку такі методи зазнають певних трансформацій.

До спеціальних, окрім порівняльно-правового, історично-правового методів, методу правового моделювання, які вже розглянуто, відносять також метод деонтичної логіки та метод правової герменевтики.

Метод деонтичної логіки, на відміну від порівняльно-правового методу, може бути застосований для вивчення не тільки права, а й інших нормативних систем. Деонтична логіка досліджує логічні закономірності мови, що наказує [1]. Вона займається логічними побудовами, що оперує такими поняттями, як “обов’язково”, “заборонено”, “дозволено” тощо, а також властивостями цих понять. Наприклад, вираз “Усі громадяни України повинні дотримуватися законів”, а також логічні операції з ним є предметом аналізу за допомогою методу деонтичної логіки. Без застосування цього методу аналіз правових актів був би неповноцінним. Тобто, не було б повного розкриття змісту цих норм.

Метод правової герменевтики певним чином примикає до методу деонтичної логіки. За джерелом [1], герменевтика – це мистецтво і теорія тлумачення текстів. Застосування правової герменевтики також обумовлене специфікою об’єкту дослідження – юридичних текстів, в яких зафіксовані не тільки правові норми, а й правові догми. Правова герменевтика охоплює як раціоналістичні, так і нераціоналістичні прийоми тлумачення юридичних текстів. Зазначимо, що у випадку застосування раціоналістичних прийомів, формально-юридичний або догматичний метод, як набір способів тлумачення правових норм, є поодиноким випадком правової герменевтики.

Цікавих висновків, щодо застосування методу правової герменевтики, дійшов І.М. Грязі [15]:

  • за правовым текстом скрывается право как некий объективный феномен социального развития, а также другие тексты, созданные культурой;
  • при текстуальном подходе основа права заключается в определенном способе познания общества, отличающемся от других видов восприятия социальной действительности;
  • субъектом создания права является социокультурно-детерми-нированный субъект, который является и субъектом восприятия правовых текстов; следовательно – процесс восприятия права происходит в контексте всей познавательной деятельности и при помощи процедур, принятых (дозволенных, допустимых) в данной культуре и на данном уровне развития познания”.

У той же час метод правової герменевтики має методологічну обмеженість текстуального підходу до пізнання права. В першу чергу, це полягає в тому, що “текстуальная форма правовых норм далеко не исчерпывает всего содержания и сущности права как чрезвычайно сложного социального феномена” [15].

На сьогодні, цікавість до методу правової герменевтики має тенденцію до зростання. І це зрозуміло, бо добре відомо, що тлумачення правових норм, які зафіксовані в текстах нормативних актів, є однією з головних задач юриспруденції та юридично-правової науки в цілому.

6. Висновок

Розглянуті у роботі методи, безумовно, не вичерпують всього методологічного різноманіття підходів до систем категорій в процесі науково-правового пошуку.

З проведеного дослідження стає зрозумілим, що використання тих чи інших методів визначається колом поставлених в процесі аналізу задач. Вибір та використання адекватного методу для вирішення однієї або групи подібних задач є запорукою успіху на будь-якому етапі наукового дослідження в сфері права інтелектуальної власності.

Методологічно безперспективною є спроба обрати якийсь один метод, як всеохоплюючий та єдиний вірний. Практика наукових досліджень показала, що виникнення нових методів, як результат подолання недостатності вже існуючих, не призводить до скасуванню та забуттю старих методів. Усі методи взаємно збагачуються та доповнюють один одного, і тому застосовуються в залежності від характеру задач.

Список використаних джерел:

1. Автономов А.C. Правовая онтология политики (к построению системы категорий). – М.: 1999. – 383 c.
2. Котюк В.О. Теорія права: Курс лекцій: Навч. посібник для юрид. Фак. Вузів. – К.: Вентурі, 1996. – 208с.
3. Калова О.Н. Основы научных исследований. – К.: Вища школа, 1978. – 120 с.
4. Як підготувати і захистити дисертацію на здобуття наукового ступеня. Методичні поради / Автор-упорядник Л.А. Пономаренко, доктор технічних наук, професор. – К.: Редакція “Бюлетеня Вищої атестаційної комісії України”, 1999. – 80 с.
5. Спиркин А.Г. Философия: Учебник. – 2-е изд. – М.: Гардарики, 2002. – 736 с.
6. Закон України “Про внесення змін до Закону України “Про авторське право і суміжні права” // Відомості Верховної Ради (ВВР). – 2001. – № 43. – ст.214.
7. Э. Дайсон Будущее из прошлого. Интеллектуальная собственность в Сети // www.computerra.ru/offline/1997/184/402/for_print.html. — 24.02.1997 г.
8. Основи інтелектуальної власності. – К.: Юридичне видавництво “Ін Юре”, 1999. – С. 525.
9. Там же С. 526.
10. Там же С. 31-33.
11. Карпов В. Систематическое изложение логики. – СПб.: 1856. – С. 276.
12. Stefan Bechtold Multimedia und das Urheberrecht // GRUR. – 1998. – S. 18-27.
13. Лукич Р. Методология права. – М.: 1981. – С. 34.
14. Чистое учение о праве Ганса Кельэена. Вып. 1. – М.: 1987. – С. 9–10.
15. Грязин И. Текст права. – Таллин. 1983. – С. 156.

Опубліковано у збірнику наукових праці НДІ інтелектуальної власності АПрН України. Випуск 4.

Коментарі

14 червня 2011
Марічка
дякую….досить корисна інформація..мені допомогло..*=)
4 квітня 2012
Петро Семенович
На мою думку на початку статті потрібно давати повний бібліографічний опис публікації із сторінками (за вимогами ВАК), щоб дати посилання на цю публікацію у власній статті.
http://zerna.at.ua/
26 вересня 2012
Володимир
Дуже дякую!
image_pdfimage_print
Методи наукового дослідження в сфері права інтелектуальної власності