У сучасному світі жодна особа не має 100 % гарантії, що її права не будуть порушеними. Особливо, коли це стосується мережі Інтернет, де додатковою проблемою залишається важкість доведення порушення, адже знайти порушника та зберегти докази складніше.

Загалом, як відомо, захист прав — сукупність заходів, метою яких є відновлення і визнання цих прав у разі їх порушення [1, 253]. За визначенням В. О. Жарова, «захист права інтелектуальної власності» включає передбачену законодавством діяльність відповідних державних органів по визнанню, поновленню прав, а також усуненню перешкод, що заважають реалізації прав та законних інтересів суб’єктів права в сфері інтелектуальної власності» [2, 34]. З таким твердженням важко погодитися, адже законодавством передбачена можливість здійснення захисту прав самостійно, без звернення до відповідних установ. Така форма захисту дістала назву неюрисдикційної.

Ст. 16 ЦК України встановлює, що (ч. 1) кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, а також передбачає загальний перелік способів захисту цивільних прав та інтересів (ч. 2).

Звісно, не всі з передбачених ч. 2 cт. 16 ЦК України способів захисту можуть бути застосовані в разі порушень авторського права у засобах масової інформації. Наприклад, примусове виконання обов’язку в натурі, за якого може бути відкликаний з друку тираж видання, на практиці може зустріти суттєві перешкоди, адже поки відбудеться суд, «тираж» уже розійдеться, а при порушенні авторського права в Інтернет-мережі не зрозуміло, що саме вилучати, — інформацію чи сервер з нею.

Саме тому вбачається за доцільне розглянути лише деякі цивільно-правові способи захисту, найбільш характерні для порушень у цифровому масмедійному середовищі. Тож, метою статті аналіз певних особливостей захисту авторських прав у цифровому масмедійному середовищі та вироблення пропозицій щодо удосконалення законодавства у цій сфері.

Аналіз досліджень. Не зважаючи на те, що загальні засади захисту авторських прав висвітлювались у працях таких вітчизняних і зарубіжних авторів як, О. О. Штефан [3], А. С. Штефан [4; 5], І. Ф. Коваль [6], В. О. Жаров [2], Дроб’язко [1], С. Судариков [7], К. Леонтьєв [8] та ін., проте окремі питання, особливо щодо самозахисту прав, залишилися невисвітленими.

Загально відомою точкою зору, що найбільш дієвою є юрисдикційна форма захисту — позови до суду, адміністративна відповідальність, кримінальне переслідування порушників прав інтелектуальної власності. У сучасних реаліях щодо Інтернет-відносин мусимо констатувати інші результати — ефективність захисту залежить від зусиль самого автора, суб’єкта авторських прав або іншої зацікавленої особи, оскільки механізми захисту прав в мережі недостатньо відпрацьовані, знайти порушника складно, так само як довести вчинене правопорушення.

Однією з неюрисдикційних форм захисту авторських прав є самозахист. В деяких випадках, його застосування є швидшим способом вирішення проблемних питань. На ефективність самозахисту звертають увагу і деякі науковці [9, 14; 10, 201]. Водночас інші науковці [6, 36] говорять про те, що у сфері захисту права інтелектуальної власності можливості для застосування самозахисту незначні. Водночас, як показує зарубіжний досвід, використання самозахисту є цілком поширеним явищем. Наприклад, Youtube використовує програму ContentID, яка дозволяє право володільцям знаходити свій контент, а потім видаляти його за допомогою листа-попередження або вирішувати питання іншим чином [11, 113].

Відповідно до ст. 19 ЦК України, самозахистом є застосування особою засобів протидії, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства. Тією ж статтею (п. 1) передбачено, що особа має право на самозахист свого цивільного права та права іншої особи від порушень і протиправних посягань. Способи самозахисту мають відповідати змісту права, що порушене, характеру дій, якими воно порушене, а також наслідкам, що спричинені цим порушенням. Способи самозахисту можуть обиратися самою особою чи встановлюватися договором або актами цивільного законодавства (п. 2 ст. 19).

Основними характерними рисами самозахисту є: виникнення права на самозахист з моменту порушення права; самостійний вибір законних способів самозахисту правоволодільцем; відсутність звернення за допомогою до юрисдикційного органу.

Наприклад, інтерв’ю певної особи було опубліковане зі скороченнями, які, на її думку, призвели до спотворення змісту інтерв’ю та неправильного трактування відповідей опитуваного. Ця особа безпосередньо звертається до засобу масової інформації з тим, щоб виправити таке становище. Якщо результати переговорів вдовольнять обидві сторони (наприклад, видання погоджується опублікувати повний текст інтерв’ю), то особа вирішує, що немає жодного сенсу звертатися до суду. У наведеному прикладі маємо порушене право автора (скорочення тексту), вибір способу самозахисту (переговори); і до суду справа не доходить.

Порушення немайнових авторських прав у засобах масової інформації часто відбувається мимовільно, тобто порушник не мав на меті умисно вчинити неправомірні дії. Нерідко таке трапляється через швидкий ритм роботи редакції. Наприклад, у роботі телерадіоканалу можн трапитися ситуація, коли один матеріал замінено іншим, актуальнішим, за хвилину до виходу інформаційної програми в ефір. Але, замінивши основний матеріал, залишають поза увагою необхідність зміни імені автора статті або відеоматеріалу.

Варто зазначити, що у певних випадках передбачені ст. 16 ЦК України способи захисту можуть використовуватися як у межах юрисдикційної, так і неюрисдикційної форм захисту. Зупинімося на них більш детально. Як зазначає І. Осолінкєр, способи самозахисту права власності можуть використовуватися особою до застосування юрисдикційного захисту, а також під час або після його застосування [9, 5].

Наприклад, коли йдеться про відшкодування збитків за завдану матеріальну шкоду. Власник газети, де без дозволу автора опублікували певний матеріал, може за результатами переговорів виплатити певну суму (гонорар) авторові. Така добровільна практика здебільшого свідчить про те, що видання цінує власну репутацію. А от щодо відшкодування моральної (немайнової) шкоди зазвичай звертаються до суду. http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/v0005700-10/conv/page2

Говорячи про ці способи захисту щодо мережі Інтернет, можна звернути увагу і на пропозицію К. Б. Леонтьєва щодо компенсації, який цілком доречно пропонує у разі застосування такого способу, встановити розділення рівнів відповідальності для різних випадків:

1) користувачам, які допустили порушення авторських прав, необхідно надати можливість обмежити власну відповідальність розумними межами за умови добровільної та своєчасної виплати співмірних компенсацій у позасудовому порядку;

2) щодо правопорушників, які ухиляються від оперативної виплати компенсації у добровільному порядку, мають застосовуватися набагато більш жорсткі санкції, зокрема, розмір компенсації має бути суттєво збільшеним [8, 13].

Спростування недостовірної інформації, як спосіб захисту особистих немайнових авторських прав може відбуватися як за рішенням суду, так і виходячи з усних домовленостей порушника і правоволодільця. Найтиповішим прикладом порушенням, для якого застосовується цей спосіб захисту, є така ситуація: у засобах масової інформації автором твору помилково вказується інша особа. Звісно, для автора матиме велике значення спростування такої інформації та доведення до відома аудиторії конкретного засобу масової інформації повідомлення про допущену помилку.

На переконання А. С. Штефан, застосування цього способу захисту стає можливим за наявності таких умов: 1) інформація повинна бути поширеною, тобто доведеною до відома третіх осіб будь-яким способом, за умови здатності сприйняття останніми змісту поширеної інформації… 2) поширена інформація повинна стосуватися конкретної особи та мати певні ознаки, що ідентифікують особу… 3) інформація повинна бути недостовірною, тобто такою, що не відповідає дійсності… 4) інформація повинна порушувати особисті немайнові авторські права [5].

Згідно з приписами ч. 7 ст. 277 ЦК України спростування недостовірної інформації здійснюється у такий же спосіб, у який вона була поширена. Проте, через невизначеність правового статусу Інтернет-ЗМІ, виникають проблеми з вибором закону, що регулює діяльність ЗМІ, норми якого потрібно застосувати.

Так, наприклад, у ст. 37 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» від 16.11.1992 р. № 2782-XII закріплено, що спростування повинно бути набрано тим же шрифтом і поміщено під заголовком «Спростування» на тому ж місці шпальти, де містилося повідомлення, яке спростовується. Обсяг спростування не може більше ніж удвічі перевищувати обсяг спростовуваного фрагменту опублікованого повідомлення або матеріалу. Спростування може бути підготовленим у формі відповіді, обсяг якої не перевищує спростовуваного матеріалу. Наведене положення Закону може бути реалізовано частково, оскільки у випадку з цифровими засобами масової інформації поняття шпальти не існує.

Своєю чергою, відповідно до ч.ч. 7—10 ст. 64 Закону України «Про телебачення і радіомовлення» від 21.12.1993 р. № 3759-XII спростування повинно бути поширено тією ж телерадіоорганізацією і в такій же програмі чи передачі, що й відомості, які не відповідають дійсності, або в інший час за домовленістю з особою, права якої були порушені. У спростуванні має бути зазначено, які відомості не відповідають дійсності, коли і в якій програмі чи передачі вони були поширені телерадіоорганізацією. Якщо громадянин чи юридична особа надали текст спростування, то він підлягає поширенню за умови його відповідності вимогам цього Закону. Скорочення чи інші зміни в тексті спростування, поданого заявником, без його згоди не допускаються. Телерадіоорганізація, яка зобов’язана поширити текст спростування, на вимогу громадянина чи представника юридичної особи може надати йому можливість зачитати власний текст і передати його в запису.

Не можна не звернути уваги на протиріччя, закладене у двох Законах, що унеможливлює вибір одного з них для застосування щодо цифрових медія. Так, відповідно до Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» обсяг спростування — обмежений, у Законі України «Про телебачення і радіомовлення» скорочення не допускається. Саме тому існує необхідність у встановленні окремої норми для Інтернет-ЗМІ, які не є версіями ЗМІ іншого характеру. З огляд на наведені вище підстави, не можна вважати правильною позицію ВГСУ [12]. щодо дотримання вимог законодавства про пресу при спростуванні інформації цифровими засобами масової інформації.

Водночас технічні можливості Інтернет-сайтів дають змогу розмістити спростування на тій самій сторінці (за тією ж датою і часом), що й матеріал з недостовірною інформацією*. (Навіть більше помилку в тому ж матеріалі може бути виправлено, але через можливість передруку (перепосту) матеріалу з помилкою іншими ЗМІ або просто подальшого поширення його користувачами, залишається необхідність у засьосуванні такого способу захисту). Втім у зазначеному випадку досягнення цього способу захисту прав є сумнівним через те, що матеріал з порушенням буде вже знаходитися серед архівних, тобто неактуальних, матеріалів, саме тому прочитати спростування зможе менша кількість людей, аніж помилку, або зовсім не прочитає. Автор заінтересований у поширенні достовірної інформації серед якомога ширшої аудиторії. Правильним, з нашого погляду, вбачається виправлення помилки в первинному матеріалі; зазначення в ньому ж, що була допущена помилка, та викладення окремого повідомлення щодо усунення порушення.

Оскільки ані єдиного закону про ЗМІ, ані спеціального акту щодо Інтернету в Україні немає, пропонується закріпити норми щодо спростування інформації, якою порушуються права автора, в Інтернеті у ст. 277 ЦК України у такій редакції: спростування недостовірної інформації у мережі Інтернет відбувається шляхом викладення окремого повідомлення про допущене порушення, виправлення помилки у певному матеріалі із зазначенням, що помилку виправлено.

Відповідно до ч. 6 ст. 277 ЦК України фізична особа, особисті немайнові права якої порушено у друкованих або інших засобах масової інформації, має право на відповідь, а також на спростування недостовірної інформації у тому ж засобі масової інформації в порядку, встановленому законом. Якщо відповідь та спростування у тому ж засобі масової інформації є неможливими у зв’язку з його припиненням, така відповідь та спростування мають бути оприлюднені в іншому засобі масової інформації, за рахунок особи, яка поширила недостовірну інформацію. Наведена норма Закону не є однозначною і викликає запитання за чий рахунок відбуватиметься спростування, якщо засіб масової інформації, що припинив своє існування, і є порушником?

Як наголошує А. С. Штефан, «спростування недостовірної інформації, <…> не має законодавчої регламентації стосовно електронних ЗМІ, що випускаються у вигляді електронного ресурсу в мережі Інтернет» та додає, що зростання ролі Інтернету як джерела призводить до «зростанням кількості позовів про спростування недостовірної інформації, поширеної в мережі Інтернет» [4].

Ще одним підтвердженням необхідності закріплення окремих норм щодо Інтернет-медія, є заборона поширення інформації, якою порушуються особисті немайнові права, як спосіб захисту прав передбачений ст. 278 ЦК України. Відповідно до ч. 1 зазначеної статті, якщо особисте немайнове право фізичної особи порушене у газеті, книзі, кінофільмі, теле-, радіопередачі тощо, які готуються до випуску у світ, суд може заборонити розповсюдження відповідної інформації. А згідно з ч. 2 ст. 278 ЦК України, якщо особисте немайнове право фізичної особи порушене в номері (випуску) газети, книзі, кінофільмі, теле-, радіопередачі тощо, які випущені у світ, суд може заборонити (припинити) їх розповсюдження до усунення цього порушення, а якщо усунення порушення неможливе, — вилучити тираж газети, книги тощо з метою його знищення. В умовах діяльності Інтернет-ЗМІ вилученню підлягатиме власне інформація, якою порушується право автора, або за неможливості зміни даних на сторінці — веб-сторінка з наявною інформацією. Водночас, інформація може зберігатися в кеші, навіть після вилучення її з відповідного веб-ресурсу. Саме тому, покладати відповідальність за таке збереження на власника ЗМІ не можна.

Відновлення становища, яке існувало до порушення. Припустимо, що інтерв’ю певної особи було опубліковане зі скороченнями, які, на її думку, призвели до спотворення змісту інтерв’ю та неправильного трактування відповідей опитуваного. Виправити таке становище в Інтернет-ЗМІ легко, адже внесення змін до вже випущеного матеріалу є досить простим. Також з легкістю можна вилучити такий матеріал повністю. Таким чином застосування самозахисту до таких випадків менш тривалим та дорогим. Саме тому на веб-сайтах вказуються зворотній зв’язок для висловлення претензій щодо розміщеної на ньому інформації.

Припинення дії, яка порушує право як спосіб захисту передбачено п. 3 ст. 16 ЦК України. Застосовуючи цей спосіб захисту порушених прав, суд може постановити рішення про заборону будь-яких дій щодо об’єктів інтелектуальної власності, які порушують права їх суб’єктів… При розгляді спорів про припинення дій, що порушують виключні права, позивач має довести обставини, що свідчать про наявність у нього такого права та факт протиправного використання відповідачем спірного об’єкта [13, 89].

При застосуванні самозахисту автор твору може звернутись до правопорушника з вимогою припинити протиправні дії, а особа, що вчиняє такі дії, може добровільно відмовитися від їх вчинення. Наприклад, автор музичного твору може вимагати припинення сповіщення свого твору певною радіокомпанією. При цьому автор може як звернутися до суду, так і вирішити питання безпосередньо з власником радіостанції.

Застосування зазначених способів захисту судом можна проілюструвати справою ЗАТ «Видавничий будинок «Максимум» проти ТОВ «Альянс Капітал Менеджмент». Рішенням господарського суду міста Києва від 11.10.2006 зі справи № 21/133 відповідач зобов’язаний вилучити статтю з сайту http://www.marketing.vc та розмістити на головній сторінці вказаного сайту зазначене оголошення-вибачення, а також сплатити компенсацію за порушення авторського права [14].

Розглядаючи останні два способи захисту прав необхідно звернути увагу на діяльність провайдерів, адже саме завдяки їхнім діям можна запобігти порушенню або усунути його. В наш час відбувається зростання ролі провайдерів в обміні інформацією, що зумовлює необхідність перегляду їхніх прав і обов’язків щодо дотримання прав третіх осіб, а також залучення провайдерів до дій щодо припинення таких порушень та запобігання їм є однією з тенденцій сучасного права закордоном.

В Україні провайдери звільнені від відповідальності за порушення прав інтелектуальної власності. Так, ст. 40 ч. 4 Закону України «Про телекомунікації» прямо зазначає, що оператори, провайдери телекомунікацій не несуть відповідальності за зміст інформації, що передається їх мережами

Проте на думку B. Терлецького, провайдер не зобов’язаний здійснювати контроль за змістом, але у випадку, якщо він попереджений про те, що зміст незаконний, провайдер має вжити заходів для припинення доступу до інформаційного ресурсу, в протилежному випадку він має нести солідарну з порушником відповідальність [15, 24]. Одним зі способів довести факт того, що провайдер знав про порушення, але не відреагував, може бути відправлений правоволодільцем електронною або звичайною поштою лист. Однак нині незрозуміло, чи є достатнім для суду надання електронного листування. Сьогодні суди по-різному ставляться до електронного листування, як доказу. Так у справі О. Прогнимак проти ПрАТ «Картель» щодо неправомірного використання інтерв’ю суд взяв до уваги надані відповідачем докази листування позивача та журналіста [16]. А от у позові ПП «Татур» до ТОВ «Центр впровадження сучасних технологій» про розірвання договору на поставку програмного продукту суд не прийняв зазначеного листування, як належного та допустимого доказу по справі, мотивувавши це відсутністю електронних цифрових підписів на відповідних документах.

На думку М. Селіванова, «такий висновок суду не можна назвати однозначним та безсумнівним. Адже електронні листі надсилались з відомих сторонам джерел (певних e-mail). Зазначені e-mail були ідентифіковані сторонами та контроль над ними не втрачався. Тривалість, неодноразовість обміну послідовними поправками дає підстави вважати зазначене листування листуванням між певними особами та встановити зв’язок між цими особами та відомостями, які від них надходять» [17]. Така точка зору відповідає правозастосовній практиці та логіці, тому її можна підтримати.

Продовжуючи розгляд особливостей надання доказів про порушення прав у мережі Інтернет не брати до уваги не зауважити складність цього питання через те, що змінити інформацію на сайті власник може дуже легко. Цю думку підтверджує відомий приклад з роздруківкою скриншоту сторінки і подальшим нотаріальним посвідченням, але в нашій країні такі дії нотаріусів поки що законодавчо не закріплені. Така практика закріплена в законодавстві РФ, тому заінтересовані особи, спір між якими розглядається в судах України, для отримання такого доказу вимушені звертатися за допомогою до російських нотаріусів. Наприклад, нотаріальне засвідчення копій сторінок російським нотаріусом використав позивач як доказ у справі ТОВ «Інтер-фільм» проти ТОВ «Київські оптичні мережі» [18]

Втім не зважаючи на відсутність законодавчого закріплення, трапляються випадки засвідчення сторінок вітчизняними нотаріусами. Як наводить приклад С. Я. Фурса, «Нотаріус вчинив таку нотаріальну дію не дивлячись на те, що Порядком вона не передбачена та виходив із аналогії щодо допустимості у нотаріальному процесі електронних доказів, шляхом відтворення інформації із електронних реєстрів (витяги із Єдиних та Державних реєстрів). При цьому він керувався принципом «Все що не заборонено законом, те дозволено» та тим самим сприяв особі в охороні права, тобто здійсненні охоронної функції» [19, 304—317].

Окрім того варто звернути уваги й на те, що у деяких випадках національним судам копії роздруківки сторінки виявляється достатньо [20]: суд вважає, що факт використання твору був доведений позивачем шляхом надання суду письмового доказу – копії роздруківки сторінки з сайту, реєстратором доменного імені якого є відповідач, та на який міститься кольорове зображення твору образотворчого мистецтва — карикатури (*хоча у Рішенні окремо не зазначається чи була роздруківка засвідчена нотаріусом).

Водночас, нотаріальне засвідчення критикується через неможливість фіксування нестатичних або візуальних матеріалів (аудіозаписів, мультимедійних творів тощо). Саме тому висловлюється думка про те, що доказова сила засобів, які застосовуються нотаріусами, не завжди враховує технологічну специфіку Інтернету, а тому може містити недостовірні висновки [21].

З такою точкою зору не можна погодитися і повністю відмовлятися від нотаріального посвідчення не варто. По-перше, через те, що скриншот сторінки може відображати необхідну інформацію. По-друге, через те, що звернення до нотаріуса та засвідчення матеріалу ним є швидшою процедурою (протягом кількох годин), ніж залучення експерта, який за ухвалою суду може проводити експертизу від 10 днів до декількох місяців. Більша ефективність нотаріального посвідчення може забезпечуватися фіксацією нотаріального процесу технічними засобами, що, з одного боку, сприятиме більшій його достовірності [22], з другого — дозволить зробити фіксацію нестатичних матеріалів.

Продовжуючи тему надання доказів в електронній формі варто звернути увагу на рішення [23], в якому достатнім для суду доказом авторства можуть виявитися реєстраційні дані на певному веб-сайті. Так, як вбачається з матеріалів справи, на веб-сайтах www.igоrbоgun.com та на професійному веб-сайті фотографів «Фото.Сайт» (www.phоtоsight.ru) зазначено ім’я позивача 1 «Іgоr Воgun Рhоtоgrарhу» та «Ігор Богун», що доказує його авторство. Отже, посилання представника відповідача на те, що позивачем не надано доказів, що він є первинним суб’єктом, якому належить авторське право на фотографію на думку суду є необґрунтованими та безпідставними.

Таким чином, можливість використання доказів в електронній формі є не лише прийнятною, а й необхідною, саме тому пропонується доповнити ЦПК України (ст. 64) положенням про те, що листування за допомогою електронної пошти є належним доказом у випадку, якщо зазначені e-mail-адреси можуть однозначно бути ідентифіковані та їх достовірність (надійність) підтверджена сторонами. А у Законі України «Про авторське право і суміжні права» закріпити таке: реєстраційні дані певної особи, які однозначно дозволяють ідентифікувати її, можуть використовуватися для підтвердження авторства та (або) наявності авторських прав.

Говорячи про захист прав у цифрову епоху, варто також розглянути технічні засоби захисту, які є широко розповсюдженим способом запобіганню порушенню під якими Закон України «Про авторське право і суміжні права» від 23.12.1993 р. № 3792-XII розуміє технічні пристрої і (або) технологічні розробки, призначені для створення технологічної перешкоди порушенню авторського права і (або) суміжних прав при сприйнятті і (або) копіюванні захищених (закодованих) записів у фонограмах (відеограмах) і передачах організацій мовлення чи для контролю доступу до використання об’єктів авторського права і суміжних прав. Варто зазначити, що в Угоді про асоціацію термін «технічні засоби» означає будь-яку технологію, пристрій або компонент, які, за умови їх нормального використання, призначені для запобігання або обмеження дій, які не санкціоновані правовласником будь-якого авторського права або будь-яких суміжних прав.

Сучасні технології дозволяють використовувати величезну кількість різноманітних засобів захисту: паролі, водяні знаки, коди доступу тощо. Крім того, можливим є використання цифрового підпису, суть якого полягає в тому, що він дозволяє ідентифікувати справжнього автора того або іншого твору, тим самим знімаючи в контрагента будь-які сумніви про те, з ким він має справу [24]. Застосування технічних засобів захисту дозволяє Інтернет-ЗМІ уникнути бездозвільного копіювання матеріалів, наприклад фотографій з місця подій, адже сучасні технічні засоби захисту унеможливлюють копіювання вмісту сторінки, або дозволяють нанести цифрові знаки, що зберігаються навіть після друку фото.

На думку І. І. Ващинця, встановлення технічних засобів захисту авторських прав можна розцінювати як один зі способів самозахисту [25, 141]. Такої ж позиції притримується й С. Ю. Бурлаков, який доводить, що самозахист цивільних прав може здійснюватися не лише за наявності порушення цивільного права або протиправного посягання на своє право або право третьої особи, а й може здійснюватися з метою запобігання майбутнім, ймовірним правопорушенням шляхом застосування технічних засобів захисту особистих і виключних (майнових) прав інтелектуальної власності. Він мотивує це тим, що самозахист цивільних прав логічно випливає з права кожного будь-якими незабороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань, яке закріплено у ст. 55 Конституції України [26].

Проте цілком слушно зауважує В. В. Терлецький «технічні заходи захисту творів та об’єктів суміжних прав не можуть гарантувати відсутність правопорушень, оскільки будь-який технічних захист, що забезпечується одними технічними засобами, може бути подоланий у результаті застосування інших технічних засобів, які дозволяють його усунути, заблокувати або іншим способом обійти [15, 22]. Такої ж думки притримується і С. А. Судариков [7, 194].

Викладене дає можливість дійти висновку, що встановлення технічних засобів захисту — можна розглядати як запровадження попереджувальних заходів або попереднім самозахистом. А нелегальний обхід таких засобів є правопорушенням та вимагатиме подальшого захисту або самозахисту.

Таким чином, самозахист можна розподілити на власне самозахист та попередній самозахист. Водночас викликає питання чи можна розглядати встановлення технічних засобів захисту як самозахист, адже порушення прав ще не відбулося?

Дійсно, захист прав відбувається постфактум, після того як відбулося порушення, а за загальним підходом охорона прав спрямована на забезпечення нормальної реалізації прав на етапі до порушення. Метою правової охорони є створення умов для попередження правопорушень, що і є метою встановлення технічних засобів захисту. Саме тому у літературі вже висувалась така пропозиція: «Самоохороною права власності є правомірні дії власника майна чи іншої особи, що здійснюються без звернення до компетентних органів держави, не суперечать вимогам чинного законодавства України та моральним засадам суспільства, і полягають у застосуванні комплексу превентивних заходів із метою забезпечення схоронності належного йому чи іншим особам майна, а також запобігання його знищенню, пошкодженню та іншим негативним наслідкам» [9, 5]. Тож, власне дію зі встановлення технічних засобів захисту необхідно вважати самоохороною, оскільки порушення може і не відбутися взагалі. Таким чином, самозахист можна розділити на власне самозахист та самоохорону.

Висновки:

Проведений аналіз дає підстави для висновку, що у сучасному інформаційному суспільстві нині самозахист є чи не найефективнішим способом захисту. Законодавець не передбачає окремих, визначених способів самозахисту, дозволяючи особі діяти на власний розсуд (у межах чинного законодавства). Крім цього, невирішеними у національному законодавстві та судовій практиці на сучасному етапі є питання фіксації порушень та надання доказів у електронній формі. Саме тому існує необхідність щодо врахування у законодавстві таких пропозицій:

1. Спростування недостовірної інформації в цифровому засобі масової інформації має відбуватися через виправлення помилки в первинному матеріалі; зазначення там само про те, що була допущена помилка, та викладення окремого, нового повідомлення щодо того, що усунуто порушення.

2. Листування за допомогою електронної пошти є достатнім доказом для суду, за умови однозначної ідентифікації поштової скриньки із особами, які вели листування.

3. Реєстраційні дані певної особи, які однозначно дозволяють ідентифікувати її, можуть використовуватися для підтвердження авторства та (або) наявності авторських прав.

4. при виплаті компенсацій необхідно встановити розділення рівнів відповідальності для різних випадків

5. нотаріальне засвідчення матеріалів веб-сайту має фіксуватися певними технічними засобами.

Література:

1. Дроб’язко В. С. Право інтелектуальної власності : навч. посібник / В. С. Дроб’язко, Р. В. Дроб’язко. — К. : Юрінком Інтер, 2004. — 512 с.

2. Жаров В. О. Захист права інтелектуальної власностi. Захист авторського права і суміжних прав. Захист права промислової власності : навч. посібник / В. О. Жаров. — К.: Інститут інтелектуальної власності, 2003. — 64 с.

3. Штефан. О. О. Дещо до питання про порушення у сфері авторського права / О. О. Штефан // Теорія і практика інтелектуальної власності. — 2009. — № 6. — С. 3-13.

4. Штефан А. С. Цивільне судочинство у справах за позовами до засобів масової інформації про захист честі, гідності і ділової репутації : автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.03 / Штефан Анна Сергіївна ; Нац. акад. прав. наук України, НДІ приват. права і підприємництва. — К., 2013. — 20 с.

5. Штефан А. Самозахист авторського права і суміжних прав / А. Штефан // Теорія і практика інтелектуальної власності. — 2010. — № 3. — С. 22—29.

6. Коваль И. Ф. Защита прав интеллектуальной собственности: учеб. пособ. / И. Ф. Коваль ; под. общ. ред. Е.П. Орлюк. — К. : Лазурит-Поліграф, 2010. — 300 с.

7. Судариков С. А. Основы авторского права / С. А. Судариков. — Проспект, 2010. — 512 с.

8. Леонтьев К. Б. Проблемы развития авторского права в современных технологических условиях : дисс… канд. юрид. наук : 12.00.03 / Леонтьев К. Б. — М., 2003. — с. 13

9. Осолінкєр І. М. Самозахист права власності в Україні : автореф. дис… канд. юрид. наук 12.00.03 / Осолінкєр І. М. — Харків, 2011. — 19 с.

10. Бондаренко С. В. Авторське право та суміжні права : [курс лекцій] / С. В. Бондаренко. — К.: Ін-т інтел. власн. і права, 2008. — 288 с.

11. Тодд Д. Цифровое пиратство. Как пиратство меняет бизнес, общество и культуру / Дарен Тодд ; пер. с англ. Л. Плостак, У. Сапциной. — М. : Альпина Бизнес Букс, 2013. — 320 с.

12. Лист Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування господарськими судами законодавства про інформацію» від 28.03.2007 р. № 01-8/184.

13. Цивільний кодекс України : наук.-практ. коментар (пояснення, тлумачення, рекомендації з використанням позицій вищих судових інстанцій, Міністерства юстиції, науковців, фахівців). — Т. 6 : Право інтелектуальної власності / за ред. проф. І. В. Спасибо-Фатєєвої. — Серія «Коментарі та аналітика». — Х. : ФО-П Лисяк Л. С. — 592 с.

14. Справа № 21/133-20/86 від 23.10.2007 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/1064170

15. Терлецкий В. В. Охрана авторских и смежных прав при использовании охраняемых объектов в цифровых сетях и продуктах мультимедиа : автореф. дисс… канд. юр. наук: 12.00.03 / В. В. Терлецкий. — М.,2003. — 26 с.

16. О. Прогнимак проти ПрАТ «Картель». Справа № 2-12098/11 [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/21822838].

17. Селіванов М. Надання письмових доказів в електронному вигляді та перевірка їх достовірності [Електронний ресурс] / Максим Селиванов. — Режим доступу : http://blog.liga.net/user/selivanov/article/5240.aspx

18. «Інтер-фільм» проти ТОВ «Київські оптичні мережі». Справа № 12/34419.11.10 [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/12834835

19. Фурса С. Я. Забезпечення доказів нотаріусом / в книзі : Теорія нотаріального процесу. — К.: Алерта; Центр учбової літератури, 2012. — С. 304—317

20. Справа № 757/9762/14-ц від 22.01.2015 р. http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/42431603

21. Можливості фіксації порушення прав ІВ в мережі Інтернет — дискусія за круглим столом [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://sips.gov.ua/ua/15062015-ks-porushennia-iv-v-interneti

22. Білозерська Є. І. Фіксація нотаріального процесу технічними засобами як одна з умов його достовірності / Є. І. Білозерська // Вісник вищої ради юстиції. — 2011. — № 1 (5). — С. 200—206.

23. Справа № 761/19741/14-ц від 06.10.2014 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/41004240

24. Рекомендації Державної служби інтелектуальної власності щодо вдосконалення механізму регулювання цифрового використання об’єктів авторського права і суміжних прав через мережу Інтернет [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://sips.gov.ua/ua/recomnet.html?s=print.

25. Ващинець І.І. Цивільно-правова охорона авторських прав в умовах розвитку інформаційних технологій: дис… канд. юрид. наук: 12.00.03 / І.І. Ващинець ; НАН України. Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького. — К., 2006. — C. 141

26. Бурлаков С. Ю. Застосування технічних засобів захисту авторських прав як самозахист суб’єктивних цивільних прав [Електронний ресурс] / С. Ю. Бурлаков // Актуальні питання цивільного та господарського права. — 2008. — № 5. — Режим доступу : http://www.journal.yurpayintel.com.ua/2008/5/article04.

image_pdfimage_print
Мацкевич О. Особливості захисту авторських прав у цифровому масмедійному середовищі